Король чужих думок

Усі ховали
Свою муку,
Схиляючись на марноту.
Згубити думку не помушу,
Та ось у що вас посвящу.

У королівстві людських душ
Зібралася верхівка
Робити суд над молодою,
Яка не згодна одружиться
Із королем чужих думок,
Який нікому не корився
І бачив в сьому свій шматок.

Ну, на одному із проспектів,
Де душі мулько пролітали,
Побачив він крамницю квітів,
А в ній дівчата шовку ткали.
І серед них одна така вже
Йому здавалася причудною,
Красивою і молодою,
Що вирішив він одружитися
І заодно омолодиться,
Забравши в неї каяття.

А квітка та була шалена.
Сказала, що не буде йти
За короля думок чужих,
Що вирішив він має владу
Над душами й сердець, бо ж їх.
"Але нехай іде пропащий
І більш сюди не забреде!"

У той же день він погрозився
Її, як не піде, до страти.
І так і сталося,
Що й суд він зволив весь зібрати.

І ось стоїть ця пані із квіткарні –
На пальцях колючки з троянди,
А на лиці легкі рум'яна,
Що так і серденько дурманять.
А очі дикі, ненависні.
"Він точно робить це навмисне!"

Кричить вона судді,
А той за короля крислато
Сидить і мовить той рогатий:
– Панянко, ви, звичайно, лихо,
Самі ж приспівуєте гірко
І відмовляєтеся йти
За короля, що любить всіх.

І тут не втрималась дівчина:
– А ви – негідники, кретини!
Та хоч убийте ви мене,
Та серце віддане моє – мені!
А ви, жадюги й каскадери,
Уже дістали! Душі мертві,
Волочите ще й без життя!
Не до пуття вас обзивали
Вандалами людської муки!

В цю ж мить піднявся аж король:
Крок, крок і крок –
І ось потік чужих думок
Просік від злості душу пані
І запихнув у чорний камінь.

Ось так ведеться ще тоді,
Що в королівстві душ людських
Панує повна беззаперечність.
Немає краще, ніж гротескність
І поклоніння королю.
А хай так й дідько буде йому!
Бо трон уже давно просох,
І скоро упаде царьок.