Він відчував більше

Здається, він розумів більше, ніж я.
Його дотики та почуття були емоційнішими.
Натомість я робила вигляд, що не маю почуттів.
Кожного дня мріяла бути поруч із ним,
бо це єдиний, хто позбавив мене всіх травм і страхів.

Відчувала себе поряд метеликом, який змахує крильцями пилок.
Він того, певно, не помічав.
Чи, можливо, тільки робив вигляд, що не помічав.
Ну звісно, здалася йому я, коли навколо стільки кращого за мене.
Та все ж чомусь не кидав.
Завжди міцно огортав руками, ніби ніколи не відпустить.

Його серце билося швидше в ту мить, як моє, здається, завмирало.
Поруч боялася дихнути, боялася вдихнути його аромат.
Його чорні, сталеві очі були для мене ніжними й турботливими.
Мені здавалося, що житиму тільки для них,
бачитиму всюди тільки його.

Я помилилася. Точніше, ні.
Я не помилилася, а він пішов.
Він пішов далі — я просто не встигла наздогнати, занадто широкий крок.
Чому не оглянувся? Чому не обійняв, як вирішив піти?
Мені не вистачає його. Але все ж...

Важко визнавати: він завжди був правий.
І правий у тому, що пішов.
Знайдеться та, хто обійматиме його так міцно, як він мене,
і не побоїться почуттів.

Я ж досі живу маренням, що одного дня знову відчую захист —
його руки, які міцно мене оберігають,
його аромат, якого немає аналогів.
Я чекаю, що він хоча б забере моє життя своїми чорними очима.

Тепер я все ж зізнаюся, що мої почуття набагато сильніші.
І, так палко, як і він, вміла відчувати і я.
Просто душі часом занадто сильні.
Але не для того, щоб зізнатися у своєму гріху...