Фарфорова людина
Її покинули
А так хотілося сказати ті слова…
Мовчання поїдало душу.
Її покинули, вона тепер сама.
І як я жити тепер мушу?
Щодня казала і кричала:
"Я не сама, я не сама!"
Повторювала, хоча знала правду:
Сліпе кохання, друзі і сім'я…
Хотілося стати для них кращою,
Та не змогла — вона усе тягла.
Не витримала, і вони пішли.
А потім час пройшов…
І в рани своїми колючками
Троянди проросли.
Казала: "Я не маю чому жити,
Тепер, напевно, стану пити,
Людей взагалі не буду любити..."
Та не змогла — любила міцно,
Хоч й непримітно,
Та, на диво, гірко.
Ці почуття робили в ній колись людину,
А тепер роблять лише вигляд, що вона людина.
Вже через два дні впала у депресію
І заїдала цукром, більше цукру…
А мозку надовго дали спати,
Та серце, хоч приспи, не ляже.
Як повернулась до життя —
Це таємниця.
Напевно, з’явилось почуття,
Що декому та й тільки може снитися…
А може, сниться?
А може, це для неї сон?
Та все хай буде —
Й сон біля вікон,
Біля побіленої хати,
Біля дерев, садів і терикон.
Там буде мрії свої колихати.
І хто б зумів, як не вона,
Життя отак міцніше всіх кохати?
Відредаговано: 16.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
