Фарфорова людина
Тягарі
Ми сліпо несемо свої тягарі —
у горі, у радості, у сумні дні.
Ті тягарі у душі нам за пустку,
не маючи змоги, не візьмеш відпустку.
Ті тягарі тягають нас в темряві,
вони ж стають, як терени нашого смутку.
Щодня, простягаючись, несемо з собою,
вдягнувши на спину і навіть не глянувши вгору.
Ці тягарі — не наше спасіння,
це те, що ми залишаємо з покоління в покоління.
З рук у руки ці муки, муки
ростуть,
розмножуючись в нашій душі.
Ці тягарі нам не несуть
ніякого щастя, тільки журби.
А ми? А що ми без дому, без думки, без зору?
Сліпі.
Наосліп, не чуючи ці подарунки
від доленьки тої сумної смерті.
Тягар, як чума, позаду волочиться,
чіпляючись міцно за твої кісточки.
У душу до тебе так йому хочеться...
Це тягарі, сліпі тягарі.
Немає вже силоньки їм спини ламати,
бо це тягарі, сліпі тягарі.
Немає чого тут пишатися,
бо вони — тягарі, сліпі тягарі.
І віки, віки з тобою ночують,
розділяють життя між тобою і світом.
Ці тягарі — як останні ноти
на обірваній ноті...
За ними іду, за ними йди й ти,
бо ми всі — сліпі.
Відредаговано: 16.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
