Фарфорова людина
Море закохалося у пустку
Море закохалося у пустку,
а пустка та була ну надто тиха.
Боялася й одного бризку,
бо страх бути поміченою став поперек серця.
Це як порок між всіх думок,
а море… Море — мов шалене!
Щораз, захоплення красою пустки,
пускало буревії і пелюстки із хвиль своїх.
А можливо, це була прихильність,
коли пустинка, з продуванням вітру,
відправила на дно морське свою піщинку…
А може, випадковість? Чи не так?
А море хвилювалося вбоки,
об скелі билося, аби лиш досягти краси її.
Здається, що соромиться та пуща —
занадто тиха і не бойова.
Та як зійде на неї сонце неглядюще,
то з злості спалить його аж до тла!
А море все колише свої хвилі
у пориванні до цієї пані,
яка лиш поглядом своїм
зриває шторм серед льодів.
В один із днів подумав він:
«Все, ближче підійти,
пізнати трішки більшечки її!»
Так от, в той день зійшлося все,
та море затопило тиху пустку.
Тепер вона із морем — десь на дні.
Тепер не гріє сонце більше їй…
Обмінялась із водяним ключем,
що колихає всі піщинки день у день.
Ось так живуть один в одному,
на мить даючи волю почуттям.
Симпатія у них страшніша і за муку…
Або страшніша за потоплену печаль.
Відредаговано: 16.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
