12

Женя

Ми бігли мовчки. Вітер бив у лице, а в голові була тільки одна думка: тільки б встигнути…

– Тіма… – видихнув я, – А що… якщо це правда…

– Це правда, – коротко відповів він. – Я це відчуваю.

Я глянув на нього. 
Він не жартував. Вперше за весь час — ні тіні тієї легкої усмішки.

І це лякало більше, ніж слова Стерлінга.

Оксамитова алея зустріла нас тишею.

Тією самою. Неприємною.

– Запізнились… – тихо сказав я, переводячи подих.

– Ні, – різко відповів Тіма. – Він тут.

– Звідки ти…

– Бо він завжди тут, коли треба.

Я вже хотів щось сказати, але в ту ж секунду…

– Нарешті.

Ми обернулися.

Він стояв між деревами, ніби з’явився з повітря.

Звичайний одяг. Спокійний погляд. І ця дивна впевненість, яка одразу дратує.

– Ромулус? – видихнув я.

– Принци, – він ледь посміхнувся. – Ви виглядаєте… трохи напружено.

– Без жартів! – різко сказав Тіма. – В палаці небезпека!

– Я знаю, – спокійно відповів він.

Ну, тут я конкретно завис…

– Що значить “знаю”?! – не витримав я. – Ти знаєш, що там відбувається, і мовчиш?!

Ромулус подивився на мене так, ніби я щойно сказав щось дуже наївне.

– Я не мовчу. Ви просто не питали.

– Ми зараз питаємо! – втрутився Тіма. – Хто це?

Коротка пауза.

– Людина, яка давно чекала цього моменту, – відповів Ромулус. – І яка значно ближче, ніж ви думаєте.

У мене всередині все стиснулося.

– Конкретніше можна? – скептично кинув я.

– Можна, – він зробив крок ближче. – Але тоді вам доведеться зробити вибір.

– Який ще вибір? – насупився Тіма.

Ромулус глянув на нього уважніше.

– Ти хочеш врятувати принцес… чи дізнатися правду?

Тиша.

– Що за питання? – не зрозумів я. – Очевидно — і те, і те!

– Ні, – тихо сказав Ромулус. – Сьогодні — не вийде.

Я глянув на Тіму.

Він стояв нерухомо, дивлячись прямо на нього.

– Поясни, – коротко сказав він.

– Якщо ви зараз повернетесь у палац, – почав Ромулус, – ви зможете зупинити напад.

– А якщо ні? – тихо запитав я.

– Тоді ви дізнаєтесь, хто за цим стоїть. Але ціною… – він не договорив.

– Навіть не продовжуй, – різко перебив його Тіма. – Ми повертаємось.

Я полегшено видихнув.

– Розумне рішення, – кивнув Ромулус.

– Але! – раптом додав Тіма.

– Ти йдеш з нами, – спокійно сказав він Ромулусу.

Той ледь підняв брову.

– І це не прохання!

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

– Я не піду, проте скажу що робити… Я не можу піти, зараз треба повернутися до карети, там візьму пару речей і прийду! - сказав Ромулус і пояснив нам, що робити.

***

Палац. Сад.

– Мені це не подобається… – прошепотіла Соня, дивлячись вниз з вежі.

– А мені подобається, – усміхнулася Анджела. – Нарешті хоч щось цікаве.

– Це ти зараз про те, що вас можуть… – почала Вайолет.

– Тсс, – перебила її Ліона. – Дивіться.

Внизу в саду з’явився Слей.

Повільно. Спокійно. Наче нічого не відбувається.

– Він щось несе, – нахилився Ігор.

– Скринька… – прошепотів Бен.

– Чекайте… – різко сказала Соня. – Це ж…

В ту ж секунду Слей відкрив її:

– Ого… – видихнув Зейн.

Звідти піднявся легкий дим.

– Це точно не подарунок… – пробурмотів Бен.

– Нам треба їх зупинити, – напружено сказала Соня.

– Чекаємо сигналу, – нагадав Ігор.

– Який ще сигнал?! – обурилася вона.

– Від Жені, – коротко відповів він.

Соня стиснула кулачки і сказала:

– Якщо з ними щось станеться…

– Не станеться, – тихо сказала Анджела.

Але вперше її голос звучав не так впевнено. 

Раптом пролунав звук, ніби хтось клацнув запальничкою та за хвилину всі хлопці крім Бена і Мартіна вийшли надвір: