10

Женя

– Пʼята ранку… – тихо сказав я, дивлячись у вікно.

Небо тільки починало світлішати, а в голові крутилася лише одна думка: сьогодні ми дізнаємося правду.

– Всі готові? – запитав Тіма, поправляючи рукав сорочки. Він виглядав значно краще, ніж учора, але я знав – це лише зовні.

– Та я завжди готовий, – відповів Бен, обпершися об стіну. – Питання в іншому: чи готові вони, до зустрічі з нами?

Я нічого не сказав. Ми вже вийшли в сад і зайняли свої місця.

Він був тихий. Не природно тихий, навіть пташок не чути. Тільки вітерець гуляв по саду…

– Вона прийде, – прошепотів Зейн, стоячи поруч. – Я впевнений…

– Якщо не прийде – значить щось пішло не так, – відповів я. – Проте від цього гірше буде тільки їй.

Раптом… Ледь чутні кроки. Ми завмерли.

З-за алеї вийшла Джина. Вона озирнулася, ніби перевіряючи, чи ніхто її не бачить. У руках – лист.

– Почалося… – прошепотів Бен.

За кілька секунд з тіні дерева вийшла ще одна постать. Уся в чорному, обличчя сховане і голос тихий:

– Ти запізнилася.

– Мене ледь не викрили, – різко відповіла Джина. – Принци, здається, щось підозрюють. 

– Це не має значення, – холодно сказала жінка. – Сьогодні все закінчиться.

У мене всередині все стиснулося.

– Що з наказом? – запитала Джина.

Жінка витягнула щось із плаща. Невеликий предмет… який блиснув на світлі. Дві брошки.

Я ледь не вийшов із укриття.

– Передай це Слею. Він знає, що робити, – сказала вона.

– А принцеси?

Коротка пауза.

– Вони не повинні дожити до завтра.

Я стиснув кулаки. Ну, зачекай, я ще до тебе дістануся. Ще пробаченя проситимеш!

Поруч Тіма різко вдихнув.

– Ще не час, – прошепотів я.

– Та ти ж чуєш… – тихо, але напружено відповів він.

– Чую. Саме тому – чекаємо.

Раптом…

– О, як цікаво… - пролунав знайомий голос позаду.

Ми всі різко обернулися і в цей момент я зрозумів, що сталося найгірше.

Вони не тільки не самі це розслідували. Вони все бачили, помічали і розуміли.

– Привіт, павліни… – з легкою усмішкою сказала Анджела.

Поруч стояла Соня і всі їх подруги. 
Ну яка ж ця принцеса красуня. Ця сукня так гарно підчеркувала її смарагдові очі…

– Нічого не хочете нам пояснити? – додала вона з усмішкою, яку я використовую, щоб злити її.

Я заплющив очі на секунду. Ну от, план провалився.

І тепер усе стане значно складніше…

– Ви… що тут робите? – першим отямився Бен.

– МИ що тут робимо? – Соня схрестила руки. – Це ВИ що тут робите?

– І давно ви тут стоїте? – тихо запитав Тіма, не відводячи погляду від Анджели.

– Достатньо, – спокійно відповіла вона. – Щоб почути найцікавіше.

Я важко видихнув.

– Чудово… просто чудово…

– Отже, – Анджела зробила крок вперед, – може поясните, чому в нашому палаці хтось планує нас… прибрати? Бачимо ви головні експерти в цьому розслідуванні…

Запала тиша.

Навіть вітер стих.

– Ми не хотіли вас втягувати, – нарешті сказав я.

– О, правда? – Соня усміхнулася, але в очах блиснула образа. – А нічого, що ми вже не малі діти і ми могли б вам допомогти?

– Саме тому і не казали! – втомлено відповів Тіма, він не хотів сваритися. – Ми хотіли вас захистити!

– Захистити? – тихо повторила Анджела. – Приховавши від нас все?

Вона все не так зрозуміла:

– Гаразд, – втрутився Ігор. – Сваритися будемо потім. Зараз у нас є проблема.

– Дякую, капітан очевидність, – пробурмотіла Соня.

– Вони зникли, – прошепотів Зейн.

Ми всі одночасно повернулися. Їх і справді не було:

– О, ні… – видихнув Бен. – Втекли все-таки.

– Ні, – тихо сказала Анджела. – Не зовсім.

Вона підійшла до того місця, де стояла жінка в чорному, і нахилилася.

– Вона щось впустила.

Я підійшов ближче.

У траві лежала…та сама брошка.

– Ну що ж… – Соня взяла її в руки. – Здається, тепер і ми в грі.

– Ні, – одразу сказав я. – Ви в ній не будете це надто небезпечно!

– Запізно, – усміхнулася вона. – Ми вже в ній.

– Соня…

– Женя! – вона різко подивилася на мене, – Я все вирішила і вже ніхто мене не переконає!