Розділ 17. Закінчення сповіді батька

Я давно думав про те, як виконати обіцянку, дану Щедрову в таборі. Нагадаю, що під час нашого лісового походу він просив мене знайти його рукописи, заховані у місті Ялиновську, на монастирському цвинтарі. Але я все відкладав поїздку, чекаючи більш сприятливих часів та слушної нагоди. І ці часи настали.

Лібералізація, «відлига» в країні, повернула народу тисячі імен, несправедливо втоптаних у багнюку.

Спочатку про Щедрова написали в «Правді», як про видного вченого та літератора.

Потім вийшла монографія, яка належала перу Сергія Вишневського, теж колишнього політв'язня. Ім'я Щедрова з'явилося навіть у підручниках вузів. І я вирішив, що найкращого часу для виконання задуманого плану мені не знайти.

Відпустку мені дали на заводі лише восени.

Стояло «індіанське літо»... Було надзвичайно сонячно і тепло, помітно було навіть, як на кущиках тремтіло павутинка. Але листя вже плавно опадало з дерев і шелестіло під ногами, коли я вирушив у дорогу.

До Ялиновська треба було їхати близько доби.

Я їхав у поїзді, гортаючи свого улюбленого «шаленого Едгара», і милувався осіннім лісом, одягненим у найяскравіші вбрання… Було так тепло, що ми відчинили вікно і чули, як вітер шелестів золотом листя, відчували аромат яблук, коли проїжджали маленьке затишне селище.

У вагоні-ресторані моїми сусідами були молода жінка в хустці та її донька. Дівчинка куксилась, не хотіла їсти, довелося їй розповісти цікаву казку, щоб заохотити її до їжі.

Вони пішли, я взяв склянку чаю, і в цей момент до мене підсів чоловік у легкому світлому костюмі, худий, з тонкою шиєю і довгою вузькою головою. Капелюх він тримав у руці, і я оглянув його рідкісні рудуваті, наче іржаве волосся, білі вії. Йому було років так за сорок. Він називав себе Глібом.

 Він побачив у мене книгу Едгара По. Ми охоче обмінялись враженнями, адже Гліб також любив новели цього письменника. Особливо він захоплено розповідав мені про вогненно-рудого коня, який став виною загибелі барона Фрідріха Метценгерштейна.

Потім ми детально обговорювали улюблену нами обома новелу «Лігейя».

Довго розмовляли, стоячи біля вікна. І в цій розмові відчувалася якась спорідненість наших душ. Я навіть занудьгував коли він пішов до себе. Я відчував, що я вже десь бачив цю людину.

***

Ялиновськ – старе місто, здалося мені розбитим, розтрісканим і вмираючим. Весь Ялиновськ заповнений давніми густими деревами, потопає в зарослих парках, що горять під ніжним сонцем м'якої осені.

Що ж привело колись Щедрова до цього дивного занедбаного міста?

 Я пройшовся розбитими доріжками, поки дійшов до готелю, в якому й зупинився.

Я дивився з висоти третього поверху, з вікна моєї кімнати (яку мені довелося ділити з одним відрядженим інженером), бачив через дорогу парк із дерев'яними, почорнілими теремками, іржавими каруселями та гіпсовими статуями.

На мить мій погляд затримався на худому чоловікові у світлому костюмі, що купував газовану воду у продавчині в білому халаті. Я ніби впізнавав в цій людині того самого Гліба з поїзда, з яким ми так славно розмовляли про творчість американського романтика. Але потім я поставив собі запитання, а що робить Гліб у Ялиновську, адже шлях його лежав далі – до столиці. Швидше за все, мені здалося – просто схожа людина!

Я прогулявся, повечеряв у невеликому кафе найпростішою трапезою – макаронами з котлетою, купив карту міста, місцеву газету і, повернувшись у номер, ліг на пружинисте ліжко. Надвечір трохи похолоднішало, приповзли важкі хмари, почав накрапувати дощ. Я пошкодував, що не захопив з собою парасольку. Переодягнувшись у коротку куртку і зручні джинси, прихопивши з собою рюкзак, я вирушив у дорогу.

Трамвай, такий самий допотопний, як і саме місто, котився, брязкаючи по рейках, зминаючи пожухлий бур'ян.

Річка відкрилася раптово, широко і повно, охопивши простір аж до горизонту. В олов'яній воді сяяли перші вечірні вогники міста, що розбивалися дрібними скляними краплями дощу.

Я вийшов, вкриваючи обличчя від крапель, піднявши комір куртки і підтягнувши рюкзак за плечима.

Треба було поспішати. Вдалині лежав великий острів, вкритий ялиновим гаєм. До острова вів дуже довгий дерев'яний міст.

Скрипучі дошки мосту співали під підошвами, а поруччя трохи хиталися.

Невдовзі я вступив у смугу хвойних запахів і пішов у глибину лісу.

Дорога, якою я йшов, була пустельною. За весь час мені зустрілася лише одна молода пара та старий чернець, який шкутильгав, дивлячись у землю.

Коли з'явився монастирський цвинтар, я дістав план, створений за малюнком Щедрова і, присівши на мармуровій лаві, присвічуючи ліхтариком, став ще раз уважно вивчати його. Цвинтар займав невелику площу, формою - правильний чотирикутник. Кладовище було закрито вже наприкінці дев'ятнадцятого століття, але зараз виявилося покинутим і не охоронялося, хоча реставраційні роботи вже розпочалися.

Огорожа, що кріпилася до масивних цегляних стовпів з металевим чотирисхилим покриттям, виявилася в кількох місцях проломленою стовбурами  повалених дерев. По кутках і в середині західної частини огорожі височіли круглі кам'яні вежі, перекриті банями. Шпилі кутових веж завершувалися фігурою ангела, що трубить.