Глава 13. ДТП і видавання бажаного за дійсність.

Я прокинулася, як звичайно, прийняла душ, заварила собі каву… І тут раптом згадала про те, що Вадим сьогодні вирішив прислати по мене свого водія. Настрій відразу зіпсувався. Чесно кажучи, я боялася сідати за кермо, особливо на чужій машині. Колись, ще навчаючись у вузі, записалася на курси і отримала права, але власної автівки в мене не було, тому й практика водіння становила нуль цілих, нуль десятих. 

Хоча ні, брешу, колись тато хотів зі мною позайматися, але він так трусився над своєю машиною, що я від тієї поїздки отримала лише стрес. Пам’ятаю, як він постійно бурчав, що я нічого не знаю і не розумію, а кілька разів навіть накричав на мене. Я ж уже згадувала, що не люблю, коли на мене підвищують голос. У такі моменти я почуваюся розгубленою, і навіть якщо все знала, то воно вилітає в мене з голови. Тому після тієї поїздки я від татової допомоги відмовилася і більше за кермо не сідала.

Пила каву, дивилася у вікно і думала, може, прикинутися, що я захворіла, взяти лікарняний на пару днів. А там Вадим уже благополучно забуде про свою “геніальну” ідею. Звичайно, не факт, що він не придумає щось нове, але принаймні, це не буде пов’язано з водінням — тією сферою, де я почуваюся надто невпевнено…

Рівно о сьомій сорок я все ж вийшла із дому. Відчиняючи двері під’їзду, несподівано побачила знайому іномарку. Що це, Вадим віддав водієві свою машину? А сам пішов пішки? Не схоже на нього, хоча хтозна, він же живе поряд із офісом…

У мене відразу спітніли долоні. Я сподівалася, що водій приїде на якійсь простенькій “тачці” зі знаком “у”, щоб усі обминали недосвідченого кермувальника. І я якось потихеньку доберуся до офісу. Але ж Вадимове авто коштує купу грошей, не дай Бог, я десь його подряпаю чи ще щось… На прикладі власного тата знала, що для чоловіків машина — це святе. І розуміла, що їдучи на Вадимовій автівці, буду нервувати ще більше…

***

Але як тільки я підійшла до машини, моє здивування стало ще більшим. 

— Ти ж казав, що пришлеш свого водія? — вигукнула я, коли Вадим вийшов з машини і вказав мені на водійське сидіння. 

— Ну, в мене немає водія, а наймати спеціально для тебе немає сенсу, — його явно тішило моє занепокоєння. — Тому поки що я побуду твоїм інструктором, а потім будеш їздити самостійно. 

— Але це ж твоя машина! — я замотала головою. — Ні, я боюся! 

— Це всього лиш машина, — сказав він. — І чим довше ти будеш торгуватися, тим більше шансів, що ми запізнимося на роботу. Тому сідай і поїхали! 

По його рішучому вигляду я зрозуміла, що відмови він не прийме. Тому, зітхнувши, сіла за кермо. Мені було так страшно, що аж руки тремтіли, і не з першого разу вдалося завести двигун. 

— Так, все чудово, — Вадим кивнув. — Ось бачиш, нічого страшного немає. 

— Мене втішає тільки те, — сказала я, — що ти точно не захочеш більше садити мене за кермо. І відповідно не виграєш наше парі. 

— Ти так упевнена в цьому? — він розсміявся. — Може, мені навпаки, так сподобається, що будеш возити мене щодня. У тебе як для початківця виходить цілком непогано! 

У моєму спальному районі був не надто пожвавлений рух, тож я трохи заспокоїлася. Хоча й була напружена, але піджилки перестали тремтіти, машина мене слухалася, і хоча я їхала з незвички  дуже повільно, та легко згадала усі нюанси, яким нас навчали на курсах. 

Вже сподівалася, що й до самого офісу доїду благополучно, але тут удача вирішила від мене відвернутися. Ми в'їхали в центр міста, де автомобілі рухалися суцільним потоком, і я відчула паніку. Ще й треба було повернути. Я благально глянула на Вадима, але він був спокійний, і почав пояснювати мені, що за чим я маю робити. Якось той поворот вдалося проїхати, я трохи видихнула. Попереду замиготіло червоне світло світлофора, ми зупинилися. 

А коли знову засвітився зелений, я чомусь загаялася і не рушила з місця одразу. І тут почувся скрип гальм і удар. Злякано озирнулася і побачила, що в нас врізалася інша машина. Ну, "врізалася", то може, надто голосно сказано, лише зачепила, але я страшенно перелякалася. Адже це була Вадимова машина, і тепер вона потребувала ремонту… А все через те, що я така ґава-роззява! 

З тієї автівки, яка нас вдарила, вискочила дівчина Інстаграмної зовнішності, у білій шубці і високих ботфортах. Вона відразу почала верещати, що зараз приїде її чоловік і  нам буде непереливки. 

— Що робити? — я мало не плакала. — Тепер у тебе через мене будуть проблеми…

— Зараз розберемося, — кинув мені Вадим, вийшов із авто і рушив до дівчини, яка стояла з телефоном і лаялась чи то з чоловіком, чи сама з собою. 

Я зіщулилася, очікуючи якихось грандіозних розбірок. Судячи з вигляду самої водійки і її машини, мабуть, чоловік у неї був при грошах. Але, коли вона побачила Вадима, то її гонор трохи зменшився. Я не чула, про що вони розмовляли, бо Вадим говорив досить тихо, але під кінець розмови дівчина геть знітилися, і тільки кивала головою. 

Коли він повернувся до машини, я очікувала, що почую зараз немало "приємних" слів і в свою адресу, але він тільки сказав:

— Чому ти так запанікувала? Адже то вона була винна, летіла не розбираючи дороги, і добре, що все так обійшлося, а не значно гірше ..

— Але я подумала, що то моя вина, що я вчасно не рушила з місця, — пробурмотіла я.