Глава 7. Насичене життя і гра в перевдягання.

Я ледь-ледь стримував сміх. Все ж, Юліанна вміє розвеселити!

— Не смійся!— продовжила вона, схрестивши руки на грудях і надувши і без того доволі пухкі і спокусливі губки. 

— Я не намагався тебе діставати чи мучити, — я продовжував усміхатись. — Може, трохи подражнити. У тебе є машина? 

— Що? — вона насупила брови, вочевидь, не очікувала подібного запитання.

— Можу підвезти тебе до клубу сьогодні. Заберу з будинку, тільки адресу кинь повідомленням. 

Юліанна промовчала, продовжуючи тримати руки на грудях схрещеними.

— Цікаво, що обидва наших завдання були повʼязані з твоєю білизною, — я зазирнув Юліанні в очі. — Може, ти сподобалась комусь з адмінів гри?

— Досить вже говорити про мою білизну... — вона почервоніла і відвела погляд.

— Я намагався перевести тему на машину, — я знизав плечима. — Але на машину ти не зреагувала. Зато білизна діє як треба.

— Я не хочу, щоб мене підвозили. Особливо, мій бос, — все ж сказала Юля, подивившись на мене. 

— І чому ж бос такий особливий? — я знов усміхнувся. — Якась дискримінація. Не люблю дискримінацію. 

— Я вже можу йти? — відповіла вона питанням на питання. 

— Ти не зібрала документи, — я вказав поглядом на папери під її ногами. 

— Ви правда змусите мене робити це? — Юліанна подивилась мені в очі.

— Я не змушую, а прошу, — виправив я її. 

Вона подивилась на мене. Поглядом, схоже, хотіла пропалити в мені дірку. Я вже думав, зараз закатить мені якусь істерику, але замість того вона таки продовжила збирати папери. 

Швидко, не надто задумуючись над тим, як виглядає зі сторони, і чи видно мені щось.

Рішуча лялечка. Такі її дії викликали ще більшу цікавість з мого боку. Вона виявилась доволі вольовою дівчиною. 

Щойно зібрала всі документи, поклала їх мені на стіл. 

— Це все?...

— Давай ми все ж спробуємо на роботі тримати офіційний тон, — я усміхнувся.

— Пробач...те, — Юліанна насупилась.

Хотіла сказати ще щось, але все ж закрила рота і промовчала. 

— Не запізнюйся до клубу. Адресу пришлють десь за годину. Хочеш, я все ж підвезу тебе? Буде зручніше і точно не запізнишся. Тобі ж не хочеться нових штрафів, — я уважно спостерігав за її обличчям. 

— Я встигну, — твердо сказала Юліанна. 

— Ну твоє право, — я знизав плечима. — Тоді йди працюй. 

— Добре, — сказала вона і пішла до виходу.

— До зустрічі, — сказав я, коли вона вже підійшла до дверей.

Але вона промовчала і просто вийшла.

Схоже, я дійсно розізлив її. Ну але воно й на краще...

***

Залишок робочого дня пройшов більш-менш спокійно. Взагалі цей тиждень радував: Настя не приходила, партнери та різні наші зірки теж не приходили з ниттям (а таке в них бувало), однак я знав, що вина всьому — початок місяця. Зазвичай на початку місяця всі і так задоволені, на зарплаті і з виконаним плюс-мінус планом і дедлайнами минулого місяця. 

А от щойно пройде тиждень, то почнеться ще та «активна діяльність», бо  чотирнадцятого лютого буде велика вечірка всього бомонду країни, і саме моєму холдингу на ексклюзивних правах дали її освітлювати. У нас вже плюс-мінус все розплановано, тож лишилось не так багато: проінспектувати всі приготування, перевірити всіх причетних операторів, журналістів з кожного з відділів і тому подібне. Також вже зараз ми приймаємо замовлення на рекламу, яка буде саме на цих сторінках та в цих сюжетах на телебаченні.

Загалом, робота є, як і завжди. Не дарма я працюю практично без вихідних. Але тільки так, з повним контролем, я можу гарантувати, що моя фірма виконає всі свої зобовʼязання. Життя навчило, що в серйозних питаннях краще за все довіряти тільки собі. І так, це виснажує і напружує, але для зняття напруги в мене є клуб, тож все не так погано... 

Після роботи я поїхав додому. Точніше, спочатку я подзвонив до свого улюбленого ресторанчику, що знаходився на першому поверсі мого житлового комплексу, і замовив вечерю. 

Я завжди так роблю: готувати самому в мене нема ані бажання, ані часу. Квартира потрібна лише для ночівель. Тому я не купував будинку, а обмежився лофтом. Навіщо? Все одно там я тільки сплю. У мене навіть плита не підключена, хоча вона і є. Ну на крайній випадок виручає мікрохвильовка. 

А цю квартиру все не було часу облаштувати. Я тут як вічний новоселець чи щось подібне. Треба було не брати лофт, а взагалі взяти щось парукімнатне. Однак після одного випадку в дитинсві я не люблю занадто замкнений простір, тож... Краще буду жити в напівпорожньому лофті. 

Свобода — найголовніше благо, яке має людина. І я не хочу нічим обмежувати свою свободу. Навпаки, завдяки клубу я сподіваюсь тільки розширити її. Без свободи життя стає занадто нудним, а я не люблю, коли мені нудно.

А тепер, коли в мене є Юліанна, я відчуваю, що життя стане ще насиченішим і веселішим. Сподіваюсь, вона протримається достатньо довго, щоб розвеселити мене як слід...