Глава 6. Ти що, садист якийсь? Це приносить тобі задоволення?

Цікаво... Мені вперше за довгий час стало так цікаво. Можливо, я мав би одразу відпустити цю маленьку лялечку, але азарт прокинувся раніше, ніж здоровий глузд. 

Я взяв до рук її ліф і провів долонею по внутрішній стороні чашечок. Судячи з розміру, вони були саме такі, як я люблю: не величезне вимʼя, але й не пласкодонка. 

Я переклав руку на зовнішній бік чашечок, ніби взявши одну з них в руку. 

Так, ідеальні саме для моїх рук. 

Захотілось трохи порушити свої ж правила, як в грі, так і в реалі. Але з іншого боку, так буде не так цікаво. 

Ну і важливо не перелякати її. Мені дуже не хотілось, щоб вона пішла, бо мені нарешті знов стало цікаво і весело. 

Саме через це я відправив її знайомитись з фірмою і обовʼязками під наглядом Марти, яка виконувала обовʼязки моєї секретарки з тих пір, як я звільнив Настю. 

Наступні пару днів я дав їй адаптуватись, тож не сильно мучив. Хотів, щоб вона трохи розслабилась і втягнулась в роботу, відчула, що їй тут добре, що тут гарно платять і тому подібне... Все для того, щоб потім вона не змогла втекти. Принаймні до тих пір, поки мені весело. 

Повідомлення на мобільний відволікло від роздумів. 

В моєму телефоні було дві картки, одна віртуальна і одна фізична. Номер з віртуальної знала лише одна людина, мій єдиний приятель, можна сказати, майже друг. Саме він відповідав за мою улюблену гру, це була людина, якій я довіряв набагато більше, ніж іншим. 

Його повідомлення було доволі інтригуючим:

«Ну що, як тобі мій сюрприз?»

«Тільки не кажи, що ти спеціально прислав повідомлення дівчині, яка мала у нас працювати...»

«Авжеж, ні! Я не про це. То був збіг обставин. Таке буває, Вадиме. А я взагалі про її завдання на цей тиждень!»

Я насупився. Льоха знав, що я не люблю спойлери, вони псують мені гру.

«Якщо ти все ще не відповів, значить, вона ще нічого не виконала! А сьогодні вже пʼятниця! Значить, в неї останній день. Хоча, можливо, ти не такий уважний і вона взагалі зробила це так, щоб ти не помітив.»

Чорт, що ж там таке... Я боровся з бажанням дізнатись, що ж такого загадали Юліанні на домашку. Дарма я її відправив подалі від мене, знав же, що Льоха може утнути щось подібне. 

В середу і четвер ми перекидались буквально парою слів на обіді: Марта придумала Юліанні якісь завдання, і та старанно їх виконувала. Але сьогодні... Я знав, що в пʼятницю мав бути останній день на виконання домашнього завдання. І тепер я ще знав, що її завдання точно було повʼязане зі мною. 

Що ж, треба дати їй можливість його виконати.

Я усміхнувся і набрав її на мобільний:

— Алло, Вадиме? — перелякано запитала вона.

— Так, Юліанно, це я, — я усміхнувся. Вона була все тією ж переляканою лялечкою, але це мені навпаки подобалось. — Зайди до мене. 

— Прямо зараз?... — прошепотіла дівчина.

— Так, Юліанно, прямо зараз, — твердо сказав я. — Чекаю, — на цьому слові я відключився. 

Ну що ж... Подивимось, що їй задали. Знаючи Льоху, це має бути щось дуже провокативне. Але ж це дівча таке наївно-невинне... Чи зробить вона те, що їй загадали? А що як не зробить? Вона готова платити штрафи?... 

Чорт, я дуже хотів дізнатись, що ж там було за завдання. 

В цю мить у двері постукали.

— Так, заходьте! — сказав я, схрестивши руки на грудях і дивлячись прямо на двері. 

— Добрий день... — пролепетала Юліанна, заходячи всередину і прикриваючи за собою двері.

Вона відводила погляд і була ще більш знічена, ніж при нашій першій зустрічі. Точно, вона точно збиралась виконати завдання.

— Підійди ближче, Юліанно, — сказав я, усміхнувшись.

— Добре, — вона чомусь прикрила свою спідницю-олівець текою, ніби боялась, що я подивлюсь туди. З врахуванням, що вона зовсім не коротка, це було дивно. 

Стоп... Чи може бути, що...

Я торкнувся пальцем теки з папірцями. 

Ну що ж, перевіримо...

Один рух — і тека летить на підлогу. Папірці розлітаються буквально всюди. 

— Ой, — сказав я і усміхнувся. — Юліано, раз ти тут, можеш, будь ласка, позбирати документи. Я випадково їх скинув.

— Але.... — вона розчервонілась ще більше. 

— Швидше, Юліанно, — перебив я її. 

— Добре, — вона кивнула і почала збирати папірці, а я чекав моменту, коли вона розвернеться до мене, так би мовити, бампером, і нахилиться.

Серце забилось частіше. Спочатку Юліанна була дуже обережною і я нічого не міг побачити, але ось один неправильний рух і...

— Красуня, — вимовив я, коли нарешті побачив, як вона нахиляється.

— Що? — вона одразу підскочила і розчервонілась ще більше. — Про що ви....

— Ми знов на ви? — я задоволено усміхнувся. — Навіть коли ти в моєму кабінеті без трусиків?...