Глава 5. Лялечка, метелик, фея? І пару розстібнутих гачків...

— Лялечко, — я подався вперед, до її вуха і прошепотів: — Ти ж ніби не дурненька, судячи з резюме. Чи, може, тебе перехвалили? Невже за такою милою і правильною дівчинкою приховується дуже і дуже вправний метелик?... 

— Що ще за метелик? — на видиху перепитала дівчина. 

— Нічний метелик, нічна фея, дівчина легкої поведінки, ну сама розумієш.... — продовжив я шепотіти їй на вухо, обпалюючи ніжну шкіру теплим подихом. 

Чомусь захотілось збентежити її. І якщо спочатку мене напружила її поява в моєму офісі, то зараз ця ситуація скоріше розважала. Я відчув навіть легкий приток адреналіну, якого давно не відчував навіть в клубі. 

— Я ніякий не метелик, — нарешті пробубніла вона. — І не лялечка. Давайте будемо зберігати робочу дистанцію.... 

— О, після того, як вчора я носив тебе на руках, ти захотіла дистанції?... — продовжив я дражнити її. 

— Давайте просто зробимо вигляд, що я не приходила на співбесіду... Або що ви мені відмовили... — пролепотіла дівчина. Юліанна, точно, її звуть Юліанна. 

— А тобі не потрібна робота? — запитав я, все ж трохи відсторонившись.

Вона подивилась на мене своїми великими сірими очиськами. Красивими, треба відмітити, а я вмію цінувати красу. 

— Потрібна... — вона опустила очі. — Але...

— Ну от і працюй, — перебив я її. Я тебе беру, все вже вирішено.

З такими треба все вирішувати швидко. Раз — і вирішив. Не давати їм дати задню, вести їх, я знаю таких дівчат. 

— А якщо я відмовлюсь?... — Юліанна подивилась на мене. — Ви правда розповсюдите фото?...

— Я ж казав, мене не хвилюють такі дрібниці, — я знизав плечима, знов зазирнувши в сірі очі навпроти. —  На мою репутацію це вплине скоріш позитивно, ніж негативно. Тобі вже прийшло завдання? 

— Що? — вона, схоже, здивувалась моєму запитанню.

— Ось мені прийшло, — я усміхнувся і облизнув нижню губу. 

— Вадиме, що ви...

— Тссс, — я приклав пальця до її губ. 

Потім моя рука ковзнула по її плечу, по блузці, зачепивши лямочку від ліфу.

— Що ви.... — вона миттєво почервоніла.

— Тихо, якщо нас почує Маша, вона може і прийти, — я усміхнувся, все ж скинувши лямочку нижче, на руку. — Двері не замкнені, і ми стоїмо прямо під ними. 

Жилка на її шиї почала пульсувати, зінниці трохи розширились, а з губ видався тихий видих.

— Не бійся, — прошепотів я, тепер перевівши пальці під манжет. — Завдання практично невинне. Добре, що в тебе такі широкі рукави.

Моя рука повільно ковзнула по її руці аж до лямочки, яку я нещодавно спустив.

— Посприяй, якщо не хочеш, щоб я її розтягнув, — я злегка схилив голову набік, продовжуючи спостерігати за дівчиною. 

— Відпустіть мене... — знов пролепотіла вона, але руку злегка зігнула. 

— А я тебе не тримаю, — я потягнув лямочку до самого низу.

Трохи розтягнув, але коли рука вислизнула, то відпустив її і лямочка знов сховалась в рукаві.

— Так вже краще, тепер ще одна, — продовжив я, тепер вже занирнувши у другий рукав. — Повір, те, що ти прийшла до клубу, принесе тобі користь, — сказав я, стягуючи другу лямочку.

Відчув, як від моїх таких невинних дотиків її шкіра вкрилась мурахами.

— Вадиме, — прошепотіла вона, почервонівши.

— Залишилось зовсім трохи, — сказав я, знов подавшись вперед, до її вуха. — Нічого зайвого, — я торкнувся руками її спини під блузкою і повів ними знизу вгору, до застібки. — Я швидко розстібну його, і на цьому все, добре? 

— Це правда твоє завдання? — запитала вона.

— Так, — я кивнув. — То що, можна? 

— Хіба ти боїшся штрафів?... 

— Юліанно, — я поклав долоню на застібку. — Відповідь.

— Тільки не дивись на мене...

— Добре, — я приобійняв її і тепер ми були впритул одне до одного. 

Юліанна знов шумно видихнула повітря. Тепер окрім того, що я почув це, я ще й буквально відчув її тремтіння.

— Не бійся, Юліанно, — прошепотів я, піддівши перший гачок. — Я буду ніжним...

Вона нічого не сказала, лише знов вдихнула та видихнула повітря.

— Другий гачок, — продовжив я, розʼєдруючи другий гачок і тим самим остаточно розстібуючи бра. — А тепер я потягну його через низ блузки, — сказав я і потягнув ліф донизу. 

Він був тепленьким. 

— Ну що, не так страшно, правда? — запитав я, поглянувши на її блузку. — Хороша блузка, по ній майже не зрозуміло, що під нею нічого нема...

ЮЛЯ

Я дивилася на свій бюстгальтер, який він тримав у руках, і мною заволоділо подвійне відчуття. Першим емоційним поривом було видерти його з рук Вадима, дати йому ляпаса і втекти із цього кабінету. Але поруч із тим я відчувала дивне хвилювання. Ті миті, коли його руки торкалися до мене… Поруч із шоком, який викликала в мене його нахабна поведінка, було ще щось… Я не знаю, як це передати словами. Я стояла, немов у ступорі, але в глибині душі розуміла, що якби він ще раз доторкнувся до мене, я б не змогла чинити опір.