Глава 4. Якесь домашнє завдання і шеф-неадекват

Коли я йшла по вулиці, в такому звичному міському гаморі та метушні, то мені здалося, що все, що тільки що відбувалося зі мною — просто сон чи витвір моєї бурхливої уяви. Але цієї миті в сумці дзенькнув мій мобільний — то був знак, що надійшла смс. Коли я його відкрила, то побачила сповіщення від того самого бота, через який отримала інструкції, як потрапити у той злополучний клуб. 

“Завтра о 7 ранку ви отримаєте домашнє завдання. Його потрібно виконати до наступного візиту в клуб. Якщо завдання буде не виконане, вас оштрафують”.

Та що це таке! Мене вже почало тіпати від цих погроз. Я сховала телефон і купила в маленькій пекарні неподалік свого будинку кілька ще гарячих булочок. Хоч і кажуть, що їсти випічку шкідливо для фігури, але вона також незамінна в стресових ситуаціях. Принаймні, мене заспокоює не гірше валер’янки. 

Я прийшла додому, заварила трав’яного чаю і з’їла булочки. Потім прийняла ванну і вмостилася в ліжку з книгою. Обожнюю любовні романи, і обов’язково щоб дії відбувалися десь не в сьогоденні, а в минулому, чи навіть у вигаданих світах. 

Колись мама сказала, що мені потрібно було народитися років двісті тому — тоді б я була на своєму місці в житті. Можливо, вона й мала рацію. Була б я якоюсь Пронею Прокопівною, яка тільки те б і робила, що лежала на канапі з книгою та коробкою шоколаду і очікувала чергового жениха. що приходив свататися, зважаючи на статки моїх батьків…

Що б я робила, якби мені не пощастило і я б народилася в незаможній родині? Може, б щось шила, чи працювала в магазині, чи друкувала б на друкарській машинці… Тоді жилося якось простіше, принаймні всіх оцих ботів з їхніми завданнями та прибацаних членів загадкових клубів точно не було б у моєму житті..

Я б ходила до театру,  гуляла в парку з парасолькою від сонця, а увечері б грала на фортепіано або розкладала пасьянс… Я замріялася, книга випала з моєї руки, очі самі собою заплющилися, і я не помітила, як поринула в сон….

***

Сон був приємним — ніби я сиділа в старому парку, де були такі високі дерева, що вони повністю закривали сонце. За моєю спиною була альтанка, обплетена заростями ароматних троянд, а попереду шумів, розкидаючи в повітря водяний пил, вишуканий фонтан. Тільки крик якогось птаха псував гармонію цього моменту, він повторювався знову й знову, все на одній і тій же ноті, аж поки до мене не дійшло, що то дзвонить мій будильник.

Я сіла на ліжку і намацала телефон на тумбочці. Уже була пів на восьму. А о восьмій я мала бути на співбесіді! Побачила краєм ока на телефоні якесь сповіщення від бота, але читати його не було коли.

 Я рвучко скочила з ліжка і заходилася одягатися, вмиватися, причісуватися, чистити зуби — усе одночасно. Снідати вже не було коли, тож ковтнула просто мінералки з пляшки. подумавши, що іноді корисно робити розвантажувальні дні, особливо після трьох з’їдених на ніч булочок. 

Сяк-так нафарбувала вії і губи, ще раз поглянула в сумку. чи нічого не забула. Так, гаманець, телефон, паспорт, носовички, гребінець для волосся, пудра.. А ключі? Де мої ключі? В паніці розпочала пошуки,  бігаючи по всій квартирі і спотикаючись об розкидані речі. Зрештою побачила їх чогось на холодильнику. Коли я їх туди поклала? Я не пам’ятала…

Швидко схопила сумку, замкнула двері і побігла на зупинку маршрутки. Потім зрозуміла, що чекати, коли приїде автобус — це значить запізнитися вже гарантовано. Тому кинулася до стоянки таксі і  попросила першого водія, який трапився під руку, відвезти мене за потрібною адресою. 

 — Тільки, якщо можна, поскоріше, — я вибачливо усміхнулася. — Запізнююся на співбесіду. 

 — Добре, зараз доїдемо з вітерцем, — заявив таксист, і не збрехав. Він летів вулицями, незважаючи на правила дорожнього руху, так що я аж очі замружила, сподіваючись, що ми не потрапимо в аварію. Але, видно, мій янгол-охоронець сьогодні прокинувся вчасно, бо на кінцевій точці нашого маршруту я вибралася з машини жива і здорова, хіба може з парою нових сивих волосин…

Дівчина, що сиділа з ноутбуком у приймальні керівника, підвела на мене очі й окинула оцінювальним поглядом.

— Доброго ранку! Мені призначена співбесіда на восьму, — трохи задихано промовила я.

— Доброго ранку! Почекайте, будь ласка, я спитаю в шефа. коли він зможе вас прийняти.

Вона не поспішаючи підвелась і зникла за дверима, на яких була табличка з написом «президент».

Нічого собі, якась манія величі у їхнього шефа!

Я заходилася із цікавістю озиратися навсебіч. Обстановка в офісі була дуже дорогою, усе ніби зійшло зі сторінок якогось журналу модних інтер’єрів. Меблі явно робилися на замовлення. У секретарки був такий ноутбук, що й мій колишній директор не міг собі такого дозволити. Ну, це ж медіамагнат, згадала я. Цікаво, який він із себе? Чомусь я уявляла його солідним імпозантним чоловіком років сорока п’яти, з дорогим годинником і легкою сивиною на скронях. Ну, така в мене була асоціація зі словом «президент».

Але коли секретарка повернулася і звеліла мені заходити, я переступила поріг кабінету й завмерла, не в силах вимовити жодного слова.

Зразу в голову прийшла думка, що той розіграш не закінчився, він усе ще триває, і зараз десь з-за завішених штор вискочать люди з камерами й мікрофонами й закричать: «Вітаємо! Ви потрапили в приховану камеру!»