Глава 3. Серед збоченців і маніяків. Попередження.

Це було навіть гірше, ніж клуб, де люди грали в азартні ігри. Це був клуб збоченців-маніяків, і з кожною хвилиною, проведеною тут, я все більше в цьому переконувалась. І розуміла, що мені треба якомога швидше звідси “робити ноги”. Бо хтозна, чим вони там займатимуться далі. І навіщо їм я? 

Треба було, мабуть, вимітатися звідси, може, викликати поліцію, адже те, що мене сюди заманили — було шахрайством, або й чимось гіршим…Але я сиділа, немов прикипіла до місця і не могла відвести очей від тих двох, які так безсоромно перед усіма цілувалися. Фу! Ніколи не розуміла такого, адже поцілунок — це інтимна річ, для чого її виставляти напоказ? Але маніяки на те й маніяки, що їхні вчинки логіці звичайних людей не піддаються. 

Поки я ото сиділа і кліпала очима, вони нарешті перестали цілуватися, і  дівчина у свою чергу крутнула рулетку. На цей раз стрілка вказала на іншу дівчину, яка сиділа на протилежному боці столу. Мені стало цікаво, яке ж завдання дістанеться їй. 

 — Правда чи дія? — спитала дівчину моя сусідка по диванчику.

 — Правда, — відповіла та, загадково посміхнувшись. 

 — Розкажи, яка на тобі зараз  білизна, — скомандувала “ведуча”.

Я очікувала, що та засоромиться, але нічого подібного не сталося. Так само з усмішкою дівчина сказала:

 — Це чорний комплект з мереживом, трусики — стрінги, а спереду на них вишита маленька червона квіточка… 

Далі вона ще описувала бюстгальтер, всі присутні в кімнаті підбадьорювали її оплесками і схвальними вигуками, а я, дочекавшись миті, коли на мене, на мою думку, ніхто не звертав уваги, тихенько вибралася з-за столу і почала скрадатися до виходу. Але тут хтось міцно ухопив мене за руку.

Я аж підскочила і благальним поглядом втупилася в темноволосого чоловіка, здається, та дівчина називала його Вадимом? 

 — Вибачте, мені було дуже цікаво, справді, але я маю йти, — пробурмотіла я. 

 — Чому? Діти вдома плачуть? — усміхнувся він. 

 — У мене немає дітей… Я… е-е-е… забула вимкнути праску! — осінило мене. — Якщо терміново не повернуся, то мій будинок згорить!

 — Та ти вже так давно тут, що будинок, мабуть, давно згорів, — зареготав той. — Або приїхали пожежники і все загасили. В будь-якому випадку поспішати вже не треба. 

 — Але ви не маєте права мене тут утримувати! — я відчула злість через власне безсилля. Всі притихли, лише ледь підсміювалися, спостерігаючи наше протистояння. Мабуть, подібні сцени не були тут дуже рідкісним явищем. 

 — Так? — він зовсім не розгубився. — І що ти зробиш? Звернешся в поліцію? 

 — Звернуся і скажу, що ви мене викрали, — не дуже впевнено промовила я. 

 — А ми покажемо копам контракт, який ти сама підписала, перебуваючи при здоровому глузді і добрій пам’яті. Де ти добровільно зобов’язалася брати участь у засіданнях клубу і не виходити з нього мінімум сто днів…

 — Сто днів? — я була шокована. — Але навіщо це вам? Цей клуб? Який в ньому сенс?

 — А хіба в усьому обов'язково повинен бути сенс? — відповів він питанням на питання. — Затям, якщо вийдеш із клубу раніше цього часу, то тобі доведеться заплатити штраф, і немаленький. 

Я повільно сіла назад на місце. Почувалася так, немов сплю і мені все це сниться.

Дівчина, що сиділа поруч зі мною, видно, пожаліла мене, бо підбадьорююче мені усміхнулася.

 — Та не бійся, — сказала вона пошепки. — Тут цікаво. Та й ніхто не змушуватиме тебе робити те, що тобі не подобається. Можу побитися об заклад, що коли мине сто обов’язкових днів, ти залишишся в клубі далі…

 Я не знала, що їй відповісти. Тільки спитала, як часто треба ходити до цього клубу. 

 — По-різному, — вона ухилилася від прямої відповіді. 

Раз на тиждень? Чи двічі? Я сиділа і думала, скільки разів мені доведеться сюди приходити, і зі страхом чекати того, що стрілка може показати на мене.

Тим часом ще кілька людей брали участь у грі, вони вибирали хто правду, а хто дію, але я була так шокована тим контрактом ( от би почитати зараз уважніше, що там було написано), що не дуже зважала на все, що відбувалося навколо. 

Аж поки останній учасник крутнув стрілку, і вона вказала на Вадима.

 — Правда чи дія? — задав ведучий звичне запитання. 

 — Дія, — Вадим усміхнувся. 

Той на мить задумався, а потім випалив:

 — Зроби щось приємне новенькій!

Я якось так задумалася, що навіть не одразу дійшло, чому всі погляди  звернулися до мене. І тільки за кілька секунд збагнула, що новенька — це ж я і є. 

Аж зіщулилася, намагаючися здаватися якомога меншою. Була б моя воля, то взагалі б перетворилася в мишку і сховалася в якусь шпаринку. 

Але таке було можливе лише в казках. А в реалі Вадим встав зі свого місця, підійшов впритул до мого диванчика і зупинився прямо переді мною. 

Я перелякано витріщалася на нього, очікуючи чогось непередбачуваного і, звісно ж, неприємного. Але він, витримавши театральну паузу, раптом дістав із кишені цукерку “чупа-чупс” і простягнув мені.