Глава 1. Як я вирішила стати новою людиною

Коли я перед Новим роком писала список бажань на рік наступний, загадала нову високооплачувану роботу. Звичайно, стара теж була нічого так, але хотілося якогось кар’єрного росту, та й шеф, хоч і був досить приємним чоловіком, щедрістю не відзначався. Мав звичку заощаджувати на всьому і скрізь шукати якусь вигоду.

Я навіть не думала, що моє бажання так швидко здійсниться. Бо після свят шеф запросив мене до себе в кабінет і повідомив, що незабаром наша фірма переїде за кордон, до Польщі. Щось там, об’єднуються офіси, аби менше платити податків, я не дуже на цьому розуміюся.

Частину працівників було звільнено, а іншим запропонували продовжувати працювати на тих же посадах або з підвищенням, але вже у Варшавському офісі. Звичайно, люди були в захваті. Усі, крім мене.

— Вибачте, Валерій Михайловичу, — сказала я шефу, — але я не зможу переїхати.

— Чому? — здивувався він. — Твій хлопець проти?

У мене не було хлопця, але я б скоріше застрелилася, ніж комусь у цьому зізналася. З головою вистачає батьків і подруги, які постійно мене за когось сватають, бо 25 років — це на їхню думку, уже критичний вік, і скоро ніхто на мене не спокуситься. То ще не вистачало б, щоб і шеф почав перейматися моїм особистим життям. Він, звичайно, дядько хороший, але його порад я не потребувала.

— Батьки хворіють, не можу їх залишити самих, — я знизала плечима. — Часто потрібна допомога, щось купити, кудись їх відвезти, а я одна, братів-сестер та інших родичів не маю. Тому так…

— Шкода, — було видно, що Валерій реально засмутився. — Мені буде важко звикнути до нової секретарки. Хіба Женю взяти?

— Так, Женя підійде, — я кивнула. Це була молода дівчина, вчорашня студентка, але дуже працьовита й організована. Плюс вона не мала ще чоловіка й дітей, тож, мабуть, з радістю погодиться на переїзд.

— А як тоді з тобою бути? — замислився шеф.

— Ну, не знаю… — я і сама засмутилася. Бо одна справа — загадати бажання про нову роботу, а зовсім інша — стати безробітною і проводити час у пошуках. — Може, у Центр зайнятості звернуся…

Валерій Михайлович на якусь мить задумався, а потім із радістю в голосі сказав:

— Ні, ми зробимо інакше! У мене є хороший знайомий, він недавно обмовився, що шукає секретарку, ще й питав, чи не можу я когось порекомендувати. Але я нікого не мав на приміті, я ж думав, що ти поїдеш із нами до Польщі… Якщо ж на те пішло, то порекомендую тебе Вадиму. Зараз і напишу йому. Сідай пиши резюме.

— Почекайте хвилинку, — я трохи занепокоїлася. — Скажіть хоч, чим та фірма займається. Бо може там щось таке, у чому я не компетентна… Ви мене порадите, а потім виявиться, що я їм не підходжу…

— Та не хвилюйся, — він підсунув до мене ноутбук. — Давай, пиши резюме, я почекаю, і зразу відправлю. Вадим хороший хлопець, він власник медіакомпанії, там і телеканал, і радіостанція, здається, ще якісь журнали… А ти ж маєш досвід роботи в поліграфічній сфері, воно майже одне й те ж саме…

«Нічого собі, — думала я, набираючи текст резюме. — Подумати тільки, телебачення, радіо, журнали… Мабуть, там цікаво працювати. Можна вживу побачити якихось зірок…»

Як тільки я закінчила роботу, Валерій Михайлович забрав ноутбук і почав писати рекомендаційного листа своєму знайомому. Я заглядала через його плече і виправляла помилки. Нічого собі, як він мене розхвалив! «Старанна, організована, дисциплінована, працьовита, з великим досвідом роботи у сфері журналістики…»

— Але ваш знайомий може подумати, що я журналіст, а насправді це не так, — промовила я, та шеф заперечно похитав головою.

— Він шукає секретарку, це раз. А по-друге, те, що ти працювала в спорідненій із його фірмою галузі, а не десь, скажімо, у будівельній компанії, це велика перевага, менше доведеться тебе навчати. І по-третє, не похвалиш сам себе — то й ніхто тебе не похвалить. Ти згодна?

Я кивнула. Хтозна, що із цього вийде, але, спробувати мабуть, варто.

Хоча якби я тоді знала, чим усе це для мене обернеться, то навідріз відмовилася б відправляти своє резюме тому медіа-магнату…

***

Коли я вже збиралася йти додому, шеф вийшов у приймальню задоволений і сказав:

— Ну все, здається, вдалося тебе прилаштувати…

— Мене беруть на роботу? — зраділа я.

— Ну поки що лише запросили на співбесіду, але думаю, то лише формальність. Вважай, що ти вже маєш цю посаду. Тому спокійно завершуй усі справи й готуйся до знайомства з новим начальством!

Він продиктував мені адресу, куди я мала з’явитися на співбесіду, і назвав дату й час, після чого відпустив мене готуватися до такої визначної події.

Я йшла додому, розмірковуючи, що Валерій мав на увазі під словом «готуватися». Повторювати якусь теорію документознавства? Вчитися друкувати ще швидше? Чи готувати якісь екзотичні види кави?

Так, у роздумах, незчулася, як прийшла додому й піднялася до своєї скромної квартирки на третьому поверсі, яка мені дісталася від бабусі. Батьки наполягли торік, щоб я жила окремо, хоча мені спокійніше було б бути поряд. Але вони, певно, розраховували на те, що з окремим житлом я скоріше знайду собі чоловіка, а там і онуків їм народжу, яких вони з нетерпінням чекали. Ну, поки що їхні надії не справдилися. І невідомо, чи справдяться взагалі…