ПРОЛОГ

Коли я побачив Юліанну, то, чесно кажучи, вперше за багато років здивувався. Вона ж, схоже, взагалі впала в ступор. То бліднішала, то червоніла, а ще відкривала рота, як дурна риба, яку щойно викинуло на берег. 

Такий придуркуватий вираз обличчя не вʼязався з її практично ідеальною фігурою. Вона могла бути класною секретаркою, ми б могли непогано розважитись, але... 

— Марто, вийди, залиш нас на одинці, — я усміхнувся своїй секретарці. 

— Добре, — кивнула Марта і пішла, прикриваючи за собою двері.

— Я... Ви... Чому... Як... — пробурмотіла «Юліанна». 

— А ти дійсно Юля, — я покрутив у руках її резюме, яке до цього лежало в мене на столі. — Коли побачив його зранку — трохи сумнівався, все ж, вчора в клубі ти виглядала дещо... інакше.

— Я...

Я поклав резюме, усміхнувся, клацнув на телефоні на вимкнення камер в кабінеті, встав з-за столу і пішов прямо до неї.

Вона ж навпаки зробила крок назад. На кожен мій крок до неї вона робила крок до стінки, аж поки її спина не торкнулась дверей, у які вона до цього і увійшла. 

Вже за секунду між нами лишалось лише пів кроку. 

Я подався вперед, до її вуха: 

— А парфум той самий, — прошепотів, викликаючи на її шиї зграю мурашок, а потім різко схопив за запʼястки, і завів їх над її головою. — Зізнавайся, лялечко, як ти дізналась хто я, і хто тебе прислав?

— Я... Я...

— Не треба мені тут заїкатись, — прошепотів я, обпалюючи ніжну шию гарячим подихом. — Камери я вже вимкнув. Кажи зараз і, можливо, я тебе пожалію. Поки що я дійсно добрий.

— Але...

— Що це за парфум? — перебив я її, глибоко втягуючи повітря біля її шиї. 

— Це...

— Він тебе дешевить. На метелика ніби не схожа, але пахнеш як метелик, — продовжив я. — Хоча хто знає, які в тебе ще секрети. Якщо ти вчора забрела до нашого таємного клубу, то ти можеш бути як проституткою, так і наркоторговицею. 

— Що?! — вперше в її голосі прозвучало прямо таки обурення. 

— Ти завжди така небагатослівна? Такі в помічниці не годяться. Аж не віриться, що мені порекомендували тебе, лялечко, — я зазирнув їй в очі. 

— Я вже і сама не хочу у вас працювати! — пошепки прокричала вона на мене... Ого, схоже гонор прорвався. — Давайте я просто заберу резюме і вдамо, що цієї зустрічі не було! — її несподіваний перехід від захисту в атаку мене, щиро кажучи, здивував. 

— А хто тобі сказав, що я тебе відпущу, — хмикнув я, продовжуючи притримувати її за запʼястки. — І взагалі, — я знов подався вперед, до її вуха, і продовжив пошепки, — я обіцяв, що... візьму тебе. 

Вона голосно сковтнула слину.

— Будь ласка, відпустіть. Я нікому не скажу про клуб, обіцяю, — тихо пролепотіла вона. 

— А що мені? — я усміхнувся. — Я вільний багатий чоловік і можу робити, що хочу. Я не соромлюсь. А ось ти... Знаєш, вони там все фотографують. 

— Що? — в шоці перепитала вона. — Але як?... 

— Ти ж звичайна учасниця, авжеж, вони мають компромат, а що, ти думала в казку потрапила? — продовжив я. — Ні, дівчинко, ти потрапила в клуб, — усміхнувся я, знов втягуючи в себе аромат її парфумів. — І тепер ти нікуди не подінешся... Хіба що виграєш десять ігор підряд і тоді вони, за твоїм бажанням, зітруть всі твої фото. А до того моменту ти будеш грати, як і всі «сірі». Авжеж, якщо не хочеш, щоб вчорашнє розлетілось інтернетом.

— А ти?... — вона зазирнула мені в очі. — Скільки ігор з десяти наразі виграв ти?... І на тих фото... Там був і ти, хіба ти дозволиш їм їх розповсюдити?!

 #минулого вечора

— Ну що ж, схоже, більше ніхто не прийде, — заявив ведучий, подивившись на двері. — Значить, можна починати гру.

Я усміхнувся. Нарешті, ненавиджу очікування. Я приходжу сюди не для цього. 

Я хруснув кістяшками пальців і подивився на ведучого. Цей хлопець працював тут на постійній основі, однак чергувався з трьома іншими. Кожен з ведучих вів всього одну гру на місяць. 

Несподівано двері прочинились навстіж і в них буквально влетіла запихана дівчина років двадцяти трьох-двадцяти пʼяти: 

— Фух, думала, не встигну! — заявила вона. — Я ж встигла, правда? — сказала вона дещо перелякано і подивилась на нас.

Ми сиділи на диванах навколо столу, на котрому була штука зі стрілкою і сектори з нашими ніками. Більша частина ніків була написана чорними літерами на білому фоні — це були звичайні гравці-здобувачі. Інші ж були написані чорним на золотому фоні — це були гравці-спонсори. 

— Ви отримали сповіщення? — запитав дівчину ведучий.

— Так, щось про якусь акцію, де я зможу отримати все... Я думала, це щось типу салону краси і якоїсь акції на все-все, я завтра йду в нову фірму і...

— Дівчинко, ти не туди потрапила, — я усміхнувся. — Краще вийди із зали і пошукай свій салон деінде.

— Всі, хто зміг дістатись зали для гри до початку гри мають доєднатись, — не погодився зі мною ведучий. — Дівчино, проходьте і сідайте в коло.