Розділ 15

Люба важко втягнула носом повітря, що ніби перетворилося на кисіль. Обидва її важливі чоловіки ще спали.

Як дивно влаштовано все у Всесвіті, подумала вона. Ще вчора в неї був тільки Павлик. Тривале сьогодні принесло в її життя несподівані зміни.

Щаслива усмішка сама розпливлася на вустах. Скільки ніжності вклав Володя в кожен дотик, кожне слово. У ньому хотілося розчинитися без залишку, не озираючись на сувору дійсність, у якій вона стоїть на краю прірви. Утім, він і тут тримає її за руку.

Цей один нескінченний день замінив їм довгі роки, в які б вони крок за кроком пізнавали, вивчали, звикали, змінювали одне одного. Чи добре це, чи правильно?

- Матусю? - сонно пробурмотів Павлик, вибираючись з-під теплої, важкої руки Володі, який уві сні міцно обійняв її сина, немов рідного.

Повернувшись до кімнати, вони певний час сиділи поруч, притулившись одне до одного, наче два переляканих горобці. Поки не заснули. Виявилося, що і крихітного ліжка цілком вистачає на трьох, якщо вони пов'язані коханням.

- Сонечко, - ласкаво посміхаючись, протягнула Люба, підходячи до сина і сідаючи на ліжко. - Доброго ранку! Як тобі спалося?

Вона ставила це запитання своєму щастю щоранку, і зараз не бачила причини змінювати добру сімейну традицію взаємної уваги.

- Мені теж добре спалося, - потягнувся Володя, прокидаючись і повертаючись обличчям до Люби.

Вона зніяковіло посміхнулася у відповідь.

- Як ти зрозуміла, що вже ранок? - зосереджено звівши брови до перенісся, поцікавився чоловік, глянувши у вікно з незмінним пейзажем.

- Біологічний годинник, напевно. Якщо він не бреше, зараз близько сьомої години ранку. У цей час я буду Павлика, ми снідаємо і вирушаємо до мене на роботу.

Такої відповіді Вові виявилося достатньо, щоб зморшки на лобі розгладилися. Прислухався до свого біологічного годинника, але він мовчав.

- Снідати не будемо, - діловито повідомив він, ніби їм було, чим снідати, і вони просто вирішили відкласти ранкову трапезу, зайняті своїми справами.

Що ж, можливо, на деякий час свідомості вдасться обдурити шлунок. Люба кивнула. Їй узагалі дуже подобався її новий стан, у якому вона кивала і погоджувалася з рішеннями, ухваленими не нею. Це було так схоже на відпустку, тільки для душі. Від цього почувалася неймовірно жіночною і по-справжньому важливою не тільки для синочка.

З подивом виявила, що ніколи раніше не відчувала нічого подібного. Цієї ночі їй було нічого сказати у відповідь на його зізнання, але тепер. От тільки Люба боялася помилитися і переплутати з насолодою новим станом і справжнє кохання. Такі помилки дорого можуть коштувати для кожного з них. Особливо для Павлика, який би в такому разі надто сильно прив'язався до чужої людини.

Ні, не можна поспішати з висновками. Варто придивитися до самої себе уважніше перед тим, як вимовити, що й вона теж...

Збори з умиванням зайняли не більше п'ятнадцяти хвилин. Із собою взяли й додаткові светри. На вулиці раптом різко похолодало, знову здіймався вітер. І, як сказав переляканий Павлик, змія знову прокидалася і відкривала свою пащу. Варто поквапитися і піти, перш ніж станеться ще щось незрозуміле і непоправне.

- Куди ми вирушимо? - запитала Люба, цілком довіривши свою долю Володі, відчуваючи себе частиною цього безкрайнього коричневого простору.

Чи відпустить їх ця голодна страшна змія?

Проходячи один за одним двори, жінка з подивом виявила, що є й абсолютно цілі, ніби не зворушені будівлі. Тим страшніше виглядали вони, спорожнілі й холодні, на тлі зруйнованих будинків.

- Спершу до школи, - рішуче сповістив Володимир. - Інакше ні ти, ні я ніколи не зможемо пробачити себе, що не спробували.

Люба вдячно посміхнулася у відповідь, приймаючи простягнуту їй руку і міцно стискаючи її.

Павлик зручно влаштував голову на плечі психолога. Довірливо обхопивши однією рукою його за шию. В іншій він стискав плюшевий паровозик, який вирушив у подорож із ними.

Біля порога школи хлопчика довелося поставити на землю. Вова крадькома зітхнув, відчуваючи незвичну для себе слабкість у всьому тілі.

Вони стукали й кликали, зазирали у вікна, вирахувавши ті, що виходять із підвалу й затягнуті ганчірками. Але ніхто не відгукувався, двері не відчинялися і не лунало жодного звуку.

- Можливо, ми даремно пішли вчора? Дочекалися б рятувальників разом із ними, - підбадьорливо усміхнувся Вова, грайливо підморгнувши пониклій Любі.

Вона спробувала посміхнутися у відповідь, але в неї нічого не вийшло.

- Здається, ти мав рацію, - неголосно промовила жінка, підходячи до нього і поривчасто обіймаючи, цілуючи в щоку. - Якщо ми виберемося, спробуємо побудувати... стосунки.

Звучало дивно й ніяково, але в голову вперто не йшли жодні інші формулювання.

- Так собі компроміс ти знайшла, - обіймаючи у відповідь, промовив Володя, ретельно ховаючи відчай і розгубленість від допитливих дитячих очей навпроти.

Він простягнув руку до хлопчика. Павлик довірливо вклав свою долоньку в його долоню.