Розділ 14

- Тобі теж не спиться? - тихо запитав Вова зі свого місця на кріслі.

На жаль, цей предмет меблів навіть у найкращі свої часи розкладатися не бажав. Тому спати на ньому доводилося сидячи. Але не намагатися ж влізти третім на полуторне ліжко до матері й дитини!

- Мабуть, так, - неголосно відповіла Люба, обережно вибираючись із ліжка і прямуючи до вікна, щоб не потривожити сон свого сина.

Хлопчик солодко сопів, ніби й не було всього цього кошмару.

- Я все думаю, чому вижили саме ми...

Обхопивши руками себе за плечі, поїжилася від холодного повітря. Люба дивилася у вікно, але розгледіти виходило лише безкрайній рудий простір, що здавався безкрайнім. У ньому не було ясно, де вже закінчується коричневе небо і починається земля.

- Чому тільки ми? - психолог здивовано підняв брови. - Ті люди в школі теж вижили. Напевно є й інші, - переконано заявив.

- Тоді ми їх повинні знайти, - пожвавилася Любов.

- І що? - миролюбно хмикнув Вова. - Поведеш їх за собою, як справжня амазонка? А куди?

- Але хоча б...

Що саме робити, вона не розуміла. Але серце металося, жадаючи, вимагаючи допомогти й іншим.

Володимир піднявся зі свого місця і посилено розминав затерплі від незручного сидіння кінцівки, підбираючись до неї ближче.

- Я не знаю, що ти можеш зробити для них, - загадково почав чоловік, - але мені ти однозначно можеш допомогти...

- Чим? - радісно запитала, різко повертаючись до нього обличчям і тут же опиняючись у щільному кільці його обіймів.

Розгубившись, не одразу зрозуміла, що він наполегливо цілує її. Спробувала відсторонитися. Володя тільки міцніше стиснув руки, які потім почали блукати її спиною.

- Не зараз... - насилу відсторонюючись, гарячково прошепотіла Любов.

- Навіть твій син дав добро на твоє побачення, - усміхнувся Вова, знову беручись за жадібні поцілунки.

Йому хотілося цілувати кожну лінію її обличчя і шиї. Торкатися всюди й вивчати неспішно. І водночас пристрасно, голодно і жадібно поглинути всю цілком в одну мить.

Однак задовольнятися доводилося розпалювальними, але майже безневинними поцілунками.

- Люба, - простогнав у її губи, що відкрилися назустріч.

І вона задихнулася в цьому стогоні про допомогу. Їй і самій відчайдушно хотілося забутися.

- Але зараз не час, - заперечила, задихаючись від п'янкого, запаморочливого почуття раптового звільнення душі.

- Потім узагалі може не бути ніякого часу, - не менш палко заперечив чоловік, відтісняючи її до виходу з кімнати, а потім і до ванної.

- Ми розв'яжемо проблеми й намилуємося, - пробурмотіла між стогонами забуття Любов, усупереч власним словам стягуючи з Володі кофту.

Він хмикнув і схилився до її шиї, щоб прокласти довгий ланцюжок із поцілунків.

- Проблеми ніколи не закінчаться, а життя може, - вимовив на видиху, піднімаючи до неї затуманений бажанням погляд.

Він хотів, мав переконатися, що вона жадає цього моменту так само сильно. Що піддалася не йому, а власному вихору, що вирував, заточений до цього всередині. Тому, що коли-небудь же настане ранок цього проклятого дня бабака, і вони муситимуть поглянути в очі реальності, що змінилася для них. Нехай навіть зараз обидва немов охоплені світінням почуттів. А можливо, не тільки почуттів...

- Ти не повіриш, але я... кохаю тебе, - приголомшено прошепотів чоловік.

Люба здивовано моргнула, глянула округлими очима, які наче вир кружляли його свідомість. А потім судомно зітхнула і потягнулася за новою порцією сповнених ніжності й відчаю, тепер уже неквапливих поцілунків.