Розділ 13

Опинившись у ванній наодинці, вже після вмивання Павлика, Володя важко вперся руками в стіну, широко розставивши ноги й в мовчазному безсиллі схиливши голову. Весь цей тривалий сюр неабияк тиснув на нерви.

- Господи, та що за чистилище ти влаштував сьогодні? - з докором у голосі вигукнув чоловік, підкидаючи голову і беручись запекло відмивати пил.

Той чіплявся щосили, ніби приклеївся намертво.

Вова знову витягнув перед собою руки, покрутив їх так і сяк. Він відчуває, чує і бачить. Але чи говорить усе це про те, що він живий?

- Смачного, - почувши ці, вимовлені м'яко Любою слова, він здригнувся, усвідомивши, що повернувся в кімнату, але не в реальність.

- Дякую, взаємно, - відповів натягнуто.

- Володя, - гукнула жінка, знову привертаючи до себе його увагу.

Хлопчик наминав видану йому порцію консерви й хліба, не заглиблюючись у дорослу розмову. Хоча психолог міг заприсягтися, що той уважно слухав, щоб висловитися пізніше.

- Якщо тобі нікого шукати... - вона зніяковіло втупилася поглядом у свою банку, - І нема до кого йти, то...

- Так, я бачу, - кивнув він. - Тут відбувається щось дивне.

- Треба йти, - рішучіше додала Люба. - Ти з нами?

Вова вдивився в її стривожені очі. Кивнув.

- Куди йти? - усе ж таки встряв Павлик, намагаючись якнайшвидше прожувати те, що скупчилося в роті. - Ми ж удома.

- Не базікай із повним ротом, - машинально зупинив Володимир, не відриваючись дивлячись на жінку навпроти. - Ми маємо трохи поспати.

- Я боюся, - тихо зізналася Люба.

- Йти без сну близько доби ще страшніше, - упевнено заперечив.

Вона слухняно кивнула.

Якийсь час у кімнаті панувала тиша. Чулося тільки розмірене, зосереджене жування кожного з трьох.

- Або зараз, або вже ніколи, - раптом відновив розмову Володя, коли всі доїли й сито, умиротворено втупилися одне на одного.

Люба згідно кивнула.

- У нас залишилася пляшка води на трьох і половина хліба. Тут усе одно немає їжі та води, - чітко викладав свої міркування.

- Тут нічого немає, - з тихим жахом підтакнула.

- Але це наш дім, - обурено пискнув Павло. - Я нікуди не хочу йти, я втомився, - захлюпнув хлопчик.

Люба тут же спробувала взяти його на руки, щоб утішити, але Вова зупинив її.

- Завтра вранці ти захочеш сніданок, - спокійно заговорив чоловік, ніби вів діалог із дорослою людиною. - Ми з мамою, звісно, віддамо тобі свої порції хліба. Але в обід уже нічого не буде...

Він мовчки свердлив очима хлопчину, який вмить подорослішав. Той відповів спокійним, зрозумілим поглядом і кивком голови. Але він усе ще сумнівався. Це було видно з його пози та міміки.

- Тут буде ні з ким грати. Усі пішли...

- Вони не пішли, - заперечив Павло. - Їх з'їла велика змія.

- Яка змія? - здригнувся Вова.

- Ну ця, яка пропустила мене додому, - як щось зрозуміле пояснив хлопчик.

Дорослі переглянулися.

- Чому ти вирішив, що вона саме з'їла? - ласкаво запитала Любов.

- Вони наче заходили до неї в пащу і потім усе...

- Що все?

- Зникали, - знизала плечима дитина.

Вона інстинктивно підтягнула ноги, зігнувши їх у колінах і обхопивши руками.

- Ось тому ми повинні піти, - твердіше повторив Володя, старанно тримаючи себе в руках. - Поки ця змія не повернулася...

- Питання тільки, куди йти й за якими орієнтирами, - відгукнулася Люба задумливо. - Мережі немає, навігаторів теж...

- О так, без мереж зовсім біда, - раптово розвеселився психолог, викликаючи мимовільні посмішки й у решти. - Як без них дізнатися, з ким зустрічався твій хлопець до тебе? Що на сніданок з'їла моя дівчина? І що подумав про щось хтось дуже широко відомий у вкрай вузькому колі?

Люба хихикнула і підморгнула усміхненому синочкові.

- Даремно смієтеся, - з жартівливим бурчанням насупився Вова. - До мене якось на прийом прийшла одна дівчина із супермега проблемою. Її хлопця не було в жодній мережі! І вона...