Розділ 11

- Люба, - обережно покликав її, майже пошепки, мимоволі замилувавшись картиною, що відкрилася.

Жінка міцно і водночас украй дбайливо притиснула до себе хлопчика, який заснув на її руках.

Володя невимовно зрадів тому, що його страх ніяк не виправдав себе. Малюк не підпав під вплив яких би то не було токсичних речовин, здатних змінити його свідомість і поведінку. Однак ідилічна загалом картина все одно викликала неясну тривогу. Так, малюк пережив величезне потрясіння, залишившись абсолютно один у незрозумілій йому, жахливій ситуації. Диво, що він узагалі вижив і зберіг розум за такої ситуації, не впав у шоковий стан. Але чи не занадто він спокійний зовні? І чим їм віділлється цей спокій далі? Крім того, його стан схожий на ефект седативного засобу. Що це за чортівня з ними відбувається!

Йому й самому страшенно хотілося спати. Ба більше, він аж ніяк не відмовився б заснути приблизно в тій самій позиції, що й син Люби. А краще навпаки, щоб він обійняв її, підім'яв під себе, сховав собою.

Вова струснув головою, відганяючи фантазії, що несподівано накотилися. От же... Нісенітниця якась!

Зрозумів, що залип і вже хвилину дивиться в нікуди, поки жінка терпляче чекає продовження, запитально піднявши одну брову.

- Думаю, треба зрозуміти, що з водою, якщо вже світла немає, - незграбно тупцюючи на місці, промимрив Володя, старанно відводячи присоромлений погляд.

Люба з королівською гідністю кивнула. Тепер, коли син поруч, її, здавалося, ніщо інше не турбувало. Як дивно влаштована жінка-мати. Утім, він знав напевно, що далеко не кожна.

- Ти сміятимешся, напевно, - збентеженим пошепки промовила вона, намагаючись не розбудити синочка і ледве помітно погойдуючи його на руках, немов у колисці, - але в мене є невеликий запас. Нам вистачить, щоб умитися всім.

Зніяковіло почервоніла.

- Звідки? - здивувався чоловік.

Любов знизала плечима.

- Я все дивилася, як в одному з міст люди воду носять щодня додому для елементарних потреб. І чомусь боялася, що так станеться з нами, а мені Павлика виявиться нічим умити зранку. І було так соромно...

- Соромно?! - здивовано скрикнув.

- Якась грішна, ганебна радість, що сьогодні це трапилося не з нами, - тихо зізналася Люба, оголюючи приховані до цього страхи й біль.

- Немає нічого ганебного в тому, щоб радіти, коли ти вижив, - заперечив він. - Це класична вина того, хто вижив...

- Не вмикай психолога, - беззлобно посміхнулася Люба.

- Я не до того. Це нормально - відчувати провину, коли вижила саме ти. Ну тобто, не нормально, а...

- Вов, я розумію, - м'яко зупинила його. - Але це все одно тисне. Зате вода в нас є. Іноді легшає, коли страхи нарешті перестають бути очікуванням і стають реальністю. Перестаєш здаватися собі дурною чи смішною, божевільною навіть.

- Бути завбачливою - не смішно.

- Дякую... Вода в закритій діжці за ліжком.

Вона кивнула в бік скромного полуторного ліжка, за яким справді стояла пластикова пузата бочка, надійно закрита синьою кришкою. Вова на око оцінив місткість літрів у двадцять, і вкотре подякував небесам, що подарували йому зустріч із цією дивовижною жінкою. Хотілося вірити, що він заслужив це, і долі за рахунками вже сплатив авансом, а не отримає потім рахунок поштою з вимогою оплатити чимось, що віддати виявиться зовсім не готовий...

Припорошену все тим же коричневим пилом бочечку акуратно виволік у центр кімнати. Зняв пил зазначеною Любою старою футболкою. Обсипаючись, пил дивно блищав, наче містив частинки золота і срібла одночасно.

Якби не розруха навкруги, можна було б навіть уявити, що потрапили в чарівне місце з пилком фей, що творить добру магію. Ось тільки диво аж ніяк не добре виявилося.

Раптово засвербіли руки, що стрімко пересихали, і Вова сховав у кишені кофти. Хто знає, що буде, якщо так часто чухати шкіру. Та й Любу надмірно хвилювати ні до чого. Вона й без того настраждалася вже. Але ж не минув ще навіть один день.

Чоловік кинув побіжний погляд за вікно. Гаразд - час, з ним зрозуміло ще. Але чому зовсім не темніє?

Любов, яка перехопила його задумливий і стривожений погляд, насупилася.

- Ти теж помітив, що ми ніби завмерли в часі? - злякано прошепотіла.

Він важко ковтнув і повільно кивнув.

- У деякі хвилини мені здається, що ми все ж таки загинули, - озвучила осиплим голосом, міцніше притискаючи до себе дитину.

Вова здригнувся.

- Ми живі, - твердо заперечив.

Люба тільки ласкаво посміхнулася, не ставши заперечувати.

- Матусю, я їсти хочу, - пробурмотів малюк.

Немов на підтвердження його слів, неголосно забурчав спершу його живіт, а потім нагадав про себе організм і дорослим. Вони обидва стрепенулися, глянувши на хлопчика.

- Ти давно прокинувся? - турботливо і трохи стривожено запитала Люба.

- Щойно. Тому що дуже захотілося їсти.