Розділ 10

- Павлик?! - вмить пожвавлюючись, здивовано вигукнула Люба, яка до цього боязко піднімалася сходами під'їзду в гуртожитку.

Хлопчик сидів, притулившись спиною до стіни, схрестивши ноги по-турецьки. Здавалося, він умиротворено спав, розслаблено торкаючись потилицею все тієї ж стіни. Руде волосся припорошене пилом, одяг замурзаний. Але це син, її синочок!

Від хвилювання руки за мить затремтіли й зволожилися.

Тієї ж миті Володимир раптом боязко перегородив їй шлях, ухопившись рукою за бильця.

- Стій! - насторожено рявкнув він, очікуючи якої завгодно небезпеки від невідомого суб'єкта. - Це може бути...

Договорити не зміг, прокручуючи за лічені секунди десятки моторошних кадрів у голові, ґрунтуючись на отриманій на вулицях міста вельми туманній інформації. Усе це полетіло коту під хвіст, щойно малюк здригнувся і розплющив великі смарагдові очі.

- Матусю!

Ймовірно, він плакав. Обличчя припухло. На потрісканих губах розцвіла усмішка. Якесь блаженство, що не піддається словам, і трепет душ ковзнули невидимими нитками назустріч одна одній, захистивши незримим куполом люблячих матір і дитя.

Володя відчув себе зайвим. Ступив убік, даючи Любі дорогу.

Вона тут же схопила своє щастя в оберемок і, вже не розбираючи дороги, помчала в їхню кімнату. Вова слідом.

- Миленький мій, сонечко, рідненький! - бурмотіла Любов, хаотично торкаючись сина, цілуючи, обіймаючи, гладячи по волоссю. - Де ж ти був? Я ж тебе так шукала, сонечко моє ясне!

Добравшись до старенького крісла біля вікна, Люба плюхнулася в нього, не звертаючи уваги на стовп пилу, що зметнувся. Всіма очима дивлячись на єдину рідну людину на всьому білому світі, ніяк не могла надивитися і надихатися нею.

- Я пішов додому, - абсолютно спокійно і трішки здивовано повідомив хлопчик, витираючи сльози, що течуть по щоках матері.

- Повірити не можу... - розгублено пробурмотів Володимир, скуйовджуючи волосся рукою і навіщось зачиняючи двері в їхню кімнату.

Немов би хтось міг увійти. Немов було взагалі кому входити...

- Ми обійшли стільки місць... - розгубилася Люба, вкотре притискаючи сина до грудей.

Він щось пробурчав нерозбірливо, і їй довелося відсторонитися, щоб розібрати сказане.

- Ти говорила ж сама, - повторив хлопчина, хмурячись здивовано. - Що якщо я загубився, треба прийти й чекати вдома. І ти знайдеш...

Він вичікувально подивився на обожнювану матусю.

- А я... - досадувала Люба.

- І ти знайшла! - просяяв малюк. - А я заснув, - додав зніяковіло, потираючи кулачками очі.

- Вибач, Павлику, а що ти чув чи бачив? - Володя акуратно підійшов ближче, присів перед ними навпочіпки.

Ні в кого з них чомусь не виникло відчуття зруйнованої гармонії. Але руді бровки Павлуші поповзли вгору в німому питанні, адресованому мамі.

- Це наш друг, Павлик, - заспокійливо погладила сина по спині. - Він допомагав мені шукати тебе. Господи, якби я тільки відразу додумалася... - заголосила, коли стало відпускати нервове напруження.

Вова в заспокійливому жесті поклав свою руку їй на коліно.

- Ти зробила і так більше за можливе. То що ти бачив або чув, малюче? - допитувався психолог, намагаючись відновити картину подій.

- Я... - хлопчик розгублено глянув на маму. - Я не пам'ятаю...

- Зовсім нічого? - примружився Володя.

Павло похитав головою.

- Як це можливо? - занепокоїлася Люба.

- Імовірно, захисні механізми психіки, - знизав плечима.

- Усе таке запорошене було і... Страшно дуже. Голосно і страшно.

- А потім? - знову вчепився за розмову чоловік.

- Я сховався в нашому маленькому будиночку, у дворі...

Люба з розумінням кивнула.

- Ми там шукали, це на майданчику в одному з дворів.

- І ти сидів там? - перепитав Вова.

Павлик слухняно кивнув.

- Я рахував, - дочекався маминого схвального кивка голови й продовжив: - Як ти мене вчила. Рахував, поки пил не заснув.

- Що значить заснув? - насупився психолог.

Він слухав хлопчика і дедалі краще розумів і впізнавав через його мову саму Любу. Скільки ж душевних сил, любові й старань вона вклала в ці міркування малюка, щоб у такій ситуації він вижив.

Роздумував, чи варто питати про тварин і людей. Адже якщо малюк бачив щось моторошне, то навряд чи варто піднімати мул із дна. Тим більше ось так, наскоком. З іншого боку, вони повинні, зобов'язані зрозуміти, з чим зіткнулися і чого їм очікувати.

- А що інші люди робили? - м'яко запитав він, торкаючись руки хлопчика.

- Люди? - здивувався малюк. - Але їх не було.

- Тобто, як? - сторопіла Люба.

За що отримала погляд психолога, що обсмикує. Винувато замовкла. Хоч і дратувало трохи втручання сторонніх у їхні з сином завжди довірливі бесіди, але зараз тема тендітна. Як би дров не наламати.