Розділ 9

- Де ми ще не були? - приречено зітхнув Володимир, притуляючись спиною до тієї самої драбинки, з якої розпочався сьогоднішній день для Люби та її сина Павла.

- Вибач? - перепитала неуважно.

Вони обійшли вже всі ігрові майданчики, на яких зазвичай бували з сином. Підводила абсолютна дезорієнтація в часі. Щоб зрозуміти, як далеко міг піти Павлик, необхідно хоча б приблизно усвідомлювати, скільки минуло годин. Час же, немов на зло, зажелеювався. Навис разом зі свинцево-коричневими хмарами над ними, погрожуючи вибухнути новою бідою.

- Ми скрізь були, - відповіла, допитливо вдивляючись у чоловічу постать перед собою.

- Тоді підемо до рятувальників, - заявив психолог, беручи її за руку.

Люба видала нервовий смішок.

- Які рятувальники? Подивися, місто спорожніло. Немов вимерло все.

- Може, й так, - непохитно наполягав він. - Але я знаю найближчу базу, а втрачати нам усе одно нічого.

- Звідки знаєш? - запитала з раптовою цікавістю, що прокинулася.

- Працював там. Психологом, - була лаконічна відповідь.

Жінка почала розпитувати, чому в минулому часі. Володя спершу відмовчувався, потім уникав прямих відповідей. Але незабаром не витримав. Круто повернувся до неї, звівши брови на переніссі, немов сердитий сич.

- Не привчений брехати, - викарбував чоловік.

Люба навіть відсахнулася від несподіванки.

- Усі ці маніпулятивні програми, що впроваджуються з маскою посмішки й ледь не щирої турботи. Усе це переслідує свої, явні цілі. Управління і придушення. Чи не з пелюшок. Я не буду, не хочу брати участь у цьому. А люди не чують, - з розпачем промовив. - У кращому разі вважають, що копаю надто глибоко і марно. Вони вже під впливом цієї гидоти. Уже слухняно мчать уперед із радісними девізами. Прямо в прірву...

Любов стиснулася в грудочку, вловивши безпомилково в його погляді такий вселенський сум, що ледь не захлинулася в цьому вирі емоцій.

- Й... ким... ти тепер працюєш?

- Ремонти роблю, - хмикнув Вова, покрутивши перед собою долоні.

Вони виглядали дивно чужими. Шкіра лущилася, стала трохи коричневою, ніби намагалася мімікрувати до навколишнього простору.

Глянув крадькома в жінку навпроти. У ній теж щось ледь вловимо, але змінилося.

- Йдемо далі. Павлик десь чекає на тебе, зовсім один.

Вона слухняно кивнула. Весь час подальшого руху не відривала задумливого погляду від його спини. Корила себе за поспішні висновки, дивлячись на цю особистість, що не зігнулася під мінливий світ. Але ж їй так часто здавалося, що педагогічні програми змінюються аж ніяк не на добро. Немов людей отупляють, спрощують, стирають межі особистості й водночас вибудовують непробивну стіну егоїстичних прагнень. Розділяй і... От тільки навіщо?

Не знаходячи відповіді на останнє запитання незмінно переконувала себе, що коли здається, треба хреститися. Принаймні, поки це офіційно дозволено.

Володя сколихнув її страхи й сумніви, посилюючи їх. Або вони обидва бачать те, чого інші вперто не помічають. Або в них колективна шизофренія.

Утім, при здоровому глузді з притулку б ніхто не сунувся на вулицю. Мабуть, навіть за дитиною. Від цієї думки Любу вкотре пересмикнуло і вона міцніше стиснула долоню чоловіка, що крокував розмашистим кроком трохи попереду.

Здивування психолог не виявив. Взагалі ніяк не відреагував. Можливо, тому що вони досягли й цієї поставленої мети. І наприкінці шляху очікувано знову зіткнулися з розрухою.

Йшли звідси явно поспіхом. Дроти обірвані. Телефонні трубки валяються на підлозі, скло вибите. Гучна порожнеча блукає по всьому приміщенню. Якби хтось зараз зачепив її за плече і заявив, що апокаліпсис виглядає саме так, повірила б без роздумів.

- Що далі? - запитала, відчуваючи, що в горлі пересохло.

Володимир не миготливим поглядом обвів будівлю кілька разів. Чи намагався щось відшукати, чи потребував цього місця, як останнього доказу реальності того, що відбувається... Не має значення. Але саме тут для обох остаточно настала точка неповернення. Розраховувати, справді, більше ні на кого.

- Ті люди, зі школи, вони не виберуться, не дочекаються, - з ясністю у свідомості й жахом пролепетала Люба.

- Не думай про них, - сказав як відрізав.

- Але там діти!

- Не думай про них, - повторив із натиском.

- Ми повинні повернутися і спробувати сказати їм, - наполягала Любов.

- Про що сказати? - спалахнув Володимир, зробивши крок у її бік.

Під ногами хруснув шматок пластику. Обидва здригнулися.

- Їх ніхто не врятує, - уже спокійніше підтвердив її побоювання. - Якщо вони не вийдуть. А нас хтось урятує, хоча ми вибралися звідти?

Люба заворожено перевела погляд із того, хто говорив, на кам'яне свідчення їхнього неминучого краху, що красномовно мовчало. І тільки одна думка невідступно билася в запаленій свідомості. Де Павлик?