Розділ 8

По асфальту, дивно вкритому коричневим пилом, повз ноги Люби простягнувся ледачим шлейфом чийсь шарф. Володар аксесуара був відсутній.

Володя простежив за предметом гардероба очима.

- Не шкодуєш, що втекла з укриття?

Люба вдивилася в шарф, що віддалявся, потім у психолога. Повільно похитала головою.

- Ти думаєш, вони виживуть там? Дочекаються допомоги?

Вова стиснув губи.

- А ми? - запитав навіщось.

Більше самого себе, вголос. Щоб остаточно прийняти факт дивної зміни навколишнього простору.

Обидва, немов за командою, підняли голови, зустрічаючись поглядом з вищириреними очницями вибитих стекол будинку.

- Тут нікого немає, - впевнено припустила Люба.

- Але ми, зрозуміло, все ж перевіримо? - тямовитий хмикнув Володимир.

Він уже встиг трохи вивчити її характер. І тепер чітко усвідомлював, що без визначеності та ясності вони не зрушать із цього місця, не вирушать за маршрутом далі.

- Бійся, - посміхнулася вона. - Ти починаєш мені подобатися своєю проникливістю, - смішно кинула Любов, відчайдушно хоробрячись.

Володя здригнувся. Запам'ятав її слова. І для нього вони аж ніяк не стали жартом, чимось малозначним.

Раптом прийшло усвідомлення, що тепер узагалі ніщо не може мати нікчемного значення. Адже все, що відбувається з ними просто зараз, цілком може виявитися останньою подією.

- Відійдіть, жінко, - навмисно різкувато вимовив він, рішуче протискуючись у похилений під'їзд першим.

Вони обмінялися усмішками, що розуміють, і стали пробиратися до потрібної квартири.

Багато дверей, що траплялися їм на шляху, висіли зірваними з петель. Інші намертво приховували чиїсь особисті фортеці. Інші ж розвалилися до трухи під ногами, гидко скрегочучи й шарудячи від кожного кроку.

Під ногами впевненим строєм промаршував ланцюжок великих мурах, які щось волочили на своїх спинах. Вони діяли так злагоджено, так синхронно, що мимоволі привернули увагу Люби. Вона присіла перед трудяками навпочіпки, задивившись. Підняла чергову велику тріску, з-під якої тікали бідолахи. Здивувалася.

Зіткнувшись поглядом із Володею, який приєднався до споглядання, мовчки насупилася.

- Епічно, правда? - тихо запитав психолог, не відриваючи погляду від колонії, що значно зменшилася.

Частина мурах героїчно полягла під тією самою тріскою.

- Одна продовжує шлях, коли інша більше вже не встане...

Люба важко ковтнула слину й кивнула

- Ось так, на середині будь-якої дії. Де б ми не були... - продовжував Вова.

- Доберімось вже до квартири, - різко видихнула Люба, бажаючи якнайшвидше відволіктися від думок, які галопом поринули в не найрадісніші думки.

- А ми й прийшли, - Володимир махнув рукою в бік відкритого дверного отвору, біля якого вони зупинилися.

- Це його квартира? - здивувалася жінка, піднімаючись і розминаючи швидко затерплі ноги.

- Це була його квартира, - вніс поправку психолог.

- Де ж тоді дружина і діти? - загублено запитала, побоюючись заглядати в те, що залишилося від коридору.

- Будь тут, я перевірю, - вимовив чоловік, уже розуміючи, яку картину може застати й не бажаючи остаточно травмувати тендітну жіночу психіку. Нехай і такої сильної жінки, як Любов, яка з кожною хвилиною зачаровувала його дедалі більше.

- Ну що там? - гучним пошепки гукнула Люба через кілька хвилин.

- Порожньо, - здивовано констатував Володя, залишаючи квартиру.

Уже біля виходу його погляд зачепився за маленький мобільний телефон на тумбочці в передпокої. Але він старанно удав, що не помітив тепер уже непотрібний агрегат, відводячи Любу геть із цього місця.

- Що ж ми скажемо охоронцеві тепер? - похнюпивши голову, запитувала жінка.

Тепер уже Вова бадьорим кроком вів її за собою, перейнявши ініціативу.

- Скажемо, що... - завмер на півдорозі. - Любо, ми нічого йому не скажемо! Нам би просто вижити зараз.

Відчайдушно захотілося струсити цю ідеалістку за плечі. Але він розумів, що так спрацьовує захисний механізм її психіки. Вона немов продовжує вести природний для неї спосіб життя порядної людини. Чи можна її звинуватити в цьому?

- Я ще не знайшла Павлика, - вперто піднявши підборіддя, зробила висновок жінка, з викликом подивившись йому в очі. - Я не можу поки що... помирати...

- Ніхто не може. Ніхто не хоче, - відрізав Володимир, продовжуючи шлях. - До музиканта добиратися довго, - ніби між іншим, поінформував він.

- Як довго? - тут же уточнила.

- Гадки не маю, - фиркнув Володя, глянувши на дорогий наручний годинник.

Усвідомивши його нікчемність у цей конкретний момент, разом із безцільністю більшості відкриттів людства, якими так пишалися і захоплювалися, стягнув із зап'ястя шкіряний ремінець. Відкинув його подалі в зарості трави, всіяної коричневими патьоками на стеблинках.