Розділ 6

Зорове протистояння тривало не довго.

- Я не можу піти з вами, - неголосно промовив чоловік, поступово здаючись під її наполегливим поглядом.

- А це й ні до чого, - заперечила Люба, відчуваючи, що ще трохи й рішення виявиться на її користь.

Усередині прокотилася чергова хвиля паніки. Що, якщо вона так і не зможе знайти Павлика? Або загине сама, не встигнувши відшукати його?

Знову відчула легке, але впевнене потискання своєї долоні. Навіть не глянувши в бік мовчазної підтримки, здогадалася, що це Володимир. От же реп'ях. Йому що, теж карму очистити її коштом треба? Але сердитися по-справжньому, як не старалася, не виходило чомусь. Бентежила щирість, що прозирала раніше в погляді чоловіка.

- Я не тому кажу, - винувато пробубнив охоронець, змусивши трьох людей прислухатися.

- Навіщо ж тоді? - здивувався музикант.

- Зовні в мене дружина і двоє дітей. Я встиг отримати повідомлення, що вони живі й перебували в той момент удома...

- Й? - наполегливо запитала Люба.

- І потім зв'язок зник.

- Я правильно вас розумію, - вступив у діалог Володимир, - що ви хочете за допомогою Любові переконатися, що з вашими близькими справді все гаразд?

Охоронець радісно закивав головою, як китайський бовванець.

Люба приречено зітхнула.

- Добре, пишіть їхню адресу і телефон. Я постараюся зробити все, що в моїх силах. Така ціна за мою можливість знайти мого сина? - запитала гранично прямо.

Чоловік поморщився. Кивнув неохоче.

- Пишіть, - повторила Люба.

По тілу пробігся табун мурашок. Вона так прагнула здобути свободу для пошуків своєї дитини, що тепер, домігшись бажаного, раптово обімліла. Що робити далі? Як і де шукати? З чим їй доведеться зіткнутися за стінами школи?

У тому, що за першої ж можливості скине баласт в особі психолога, ні секунди не сумнівалася. Тільки мізкокопань їй і не вистачало в цій ситуації. А такі завжди нібито ненав'язливо норовлять залізти в думки й душу і гарненько покопатися там, вважаючи себе незаперечно правими.

За її спиною дивно заклопотався музикант, завозилася бізнеследі. Потім знову ненадовго запанувала тиша.

Десь там, на тлі, у кімнатах щось відбувалося. Люди продовжували жити. Навіть за таких обставин. Адже людина здатна звикнути до всього. Але все це не тривожило свідомість Люби.

Сором'язливо простягнутий охоронцем, згорнутий учетверо аркуш вона прийняла кивком голови, одразу ж відправивши його в нагрудну кишеню на ґудзику.

Чоловік із сумнівом глянув на вмістилище безцінної для нього інформації, прикро поморщився, але промовчав. Це краще, ніж нічого.

- Чому ви не відпустите взагалі всіх, якщо давно вже тихо і нових розпоряджень немає? - несподівано для самої себе доволі вимогливо запитала.

- Зараз немає вказівок, пізніше з'являться, - невпевнено заперечив він. - А в мене дружина і двоє дітей. Втрачу роботу, на що ми житимемо? - винувато виправдався.

- І то вірно, - підтакував музикант, привертаючи до себе увагу і простягаючи Любі ще один аркуш. - Не вважайте за труд... Коли знайдете сина, тут адреса і телефон моїх старих. Скажіть, що я люблю їх і дуже винен.

- Попросити за вас прощення? - рублено запитала, приймаючи все ж і його записку.

- Можна й так сказати, - гірко усміхнувся. - Батько мій - колишній поліціянт. Раптом чимось допоможе в пошуках, - додав, вибачаючись.

- Ну і від мене візьми посилку, - хмикнула жінка, простягаючи їй стопку банкнот національної та міжнародної валют. Зверху лежала банківська картка з прикріпленим, кострубатим почерком накарябаним пін-кодом.

- Навіщо? - здивувалася Люба.

- Ну не вічно ж світла не буде, - знизала плечима та, старанно ховаючи очі.

Любов не втрималася, обійняла по черзі й колегу, і загублену у своєму минулому житті матір. Що б там не відбувалося в їхніх життях, вони щиро намагалися виправити це. Чи має все інше значення тепер?

- І це, того, - пробурчав розчулений охоронець, підкликаючи до себе Володю. - На ось, візьми, знадобиться...

Крадькома простягнув йому свій табельний пістолет.

- А ви як же? - здивувався Володимир, із вдячністю приймаючи досить цінний дар, як він припускав.

- Я тут у безпеці залишаюся. А там невідомо, чого очікувати, - зам'явся охоронець.

Чоловіки обмінялися порозумілими поглядами. Люба і його обійняла з вдячністю. Короткий діалог вона чула, і чудово розуміла, що тут немає і бути не може навіть умовної безпеки. Тож фактично ця немолода і явно перестраждала по життю людина, яка фактично зараз жертвувала собою заради їхнього передбачуваного блага.

Як химерно доля щомиті перевертає погляди на вчинки інших людей, яким ми звикли давати оцінні судження, навішувати ярлики і вимагати відповідати їм надалі.