Розділ 5

- Вийшло знайти дитину? - співчутливо поцікавився Володимир, варто було жінкам підібратися ближче до входу.

Люба насупилася невдоволено.

- Як психолог, ви мали б помітити, що я не тримаю за руку єдиного і палко коханого сина, - зауважила колюче.

Її завжди дратували пустопорожні люди, які вважають себе надмірно розумними тільки з тієї причини, що вивчили безліч складних для сприйняття й абсолютно безглуздих термінів. Життя складається із вчинків і дій, думок і почуттів. А реальні психологи - це педагоги й лікарі від Бога, поліціянти, священники й судді. І кожен люблячий батько. І навіть дитина. Утім, чому навіть? З дітей варто було б цей список почати. Ось де душа людини розкривається, як під мікроскопом.

Володимир прикро поморщився.

- Я бачу, що ви все ще одна, - понуривши голову, зауважив. - Але сподівався. Не знаю, на що сподівався, - зі щирим відчаєм зізнався він і глянув з побоюванням їй в очі.

Люба на мить пом'якшилася, помітивши його не удаване занепокоєння. Відчула сором за свої необґрунтовані нападки. А раптом він якраз нормальний психолог. За покликанням, а не тільки зі «скоринкою» університетською.

- Послухайте, давайте я вам допоможу, - запропонував з ентузіазмом.

- Порадою? - знову не втрималася від уїдливості.

Володимир ледь не приречено, з благанням у погляді втупився на неї. Ніби і йому теж потрібна була саме її допомога, а не навпаки. Люба внутрішньо завила, зрозумівши нарешті, що в цій кімнаті, як у чистилищі або навіть у пеклі, зібрані аж ніяк не врятовані, а ті, хто потребує порятунку. Ось тільки вона не збиралася нікого не рятувати. Не тому, що страждала байдужістю. Але тому, що є син. І він десь зовсім один.

- Гаразд, - не надто охоче кивнула вона. - Він руденький, з веснянками, - промовила з материнським теплом у голосі, відчувши, що долучився все ж таки й музикант. - Він дуже добрий, ласкавий і рухливий. Йому всього шість років, і він найочікуваніша дитина на світі, - схлипнула, не втримавшись.

Скільки можна тримати біль у собі? Кому від цього стане краще? Знову дбати про почуття інших? Тих, кого вона навіть не знає. Хто навіть почувши її історію, замість співчуття обгорне подробицями й стане зі смаком передавати з вуст у вуста плітку «про недбайливу матусю».

Володимир зі співчуттям потиснув її руку, заслуживши вдячний кивок голови.

Він захопився її силою духу. Опинитися в такій ситуації, мабуть, навіть найзапеклішому ворогові не побажаєш. А ця жінка не просто опинилася, а зберегла силу волі, зібрала навколо себе тих, хто потребує допомоги, і продовжувала боротися.

Що її несподівані супутники потребують підтримки, він зрозумів одразу. Але зараз усю свою увагу зосередив тільки на ній. Молився, щоб хлопчик був живий, перебував у безпеці. Бо не хотів, боявся побачити, як ламається ця сильна жінка. Адже саме сильні ламаються яскравіше й болючіше за інших. Завжди раптово і непоправно. Моторошне видовище.

- Опис зрозумілий. - кивнув музикант, приєднуючись до пошукової місії.

Заповзятлива співрозмовниця Люби окинула його оцінювальним поглядом і, здається, побаченим залишилася задоволена. Чим неабияк збентежила чоловіка.

- Та вже ясніше ясного, - підтакнула вона, промовчавши про те, що такого малечу вгледіла б у натовпі відразу.

Четверо дорослих, професійних і глибоко розбитих власним горем людей обмінялися зрозумілими поглядами, вперто не бажаючи втрачати надію на диво. А що в них, власне, залишалося в такій ситуації, окрім віри та надії?

Вони розділилися. Психолог вирушив із Любою в одну кімнату, музикант і бізнеследі - в іншу. Потім помінялися місцями. Просто про всяк випадок. Бо інші дії все ще залишалися недоступними для них, бо вхідні двері зачинені зовні, а охоронець так більше й не з'являвся.

Методично обходячи кожного присутнього, Люба важко ковтала клубок відчаю, що підкочувався до горла.

- Його тут немає, - знесилено підсумувала, повертаючись до вихідної точки.

Скільки часу пішло на марні пошуки, сказати не міг ніхто з них. Зупинився навіть наручний годинник. Час ніби знущався з людей на пару з ворогом, який вирішив вершити чужі долі. Долю цілого народу. Ламаючи, корчачи, калічачи серця і життя людей.

Скрипнувши, відчинилися вхідні двері. До кімнати боязко втиснувся шкільний охоронець. З винуватим виглядом повідомив, що намагався дізнатися хоч щось про те, що відбувається зовні. Але всі засоби комунікації виявилися, на жаль, не доступні йому. Навіть керівництво навчального закладу ніяк не давало більше про себе знати після того, як віддало квапливе останнє розпорядження.

- Послухайте, - рішуче благала Любов, підходячи до нього майже впритул. - Мого сина тут немає.

- Ми перевірили це кілька разів, - підтримав музикант.

- Кількома способами, - кивнула бізнеследі.

- Його, дійсно, тут немає.

До сліз вдячна за підтримку в цю мить, Люба стиснула кулаки, з надією дивлячись на їхнього мимовільного спостерігача.

- Випустіть мене, - на межі чутності прошелестіли її губи.

- Там небезпечно, - відрізав охоронець.