Розділ 4

Здаватися Любов не збиралася. Якби вона здавалася при кожній неприємності й труднощах, що спіткали її в житті, то не було б зараз не тільки Павлика, а й, мабуть, її самої. Вона б ніколи не вступила до музичного училища, консерваторії. Не знайшла гідної роботи, склавши солідний список учнів. Не охазяйнувалася їхнім скромним із сином куточком у гуртожитку.

Якщо лелека зжер тебе, души його, поки не виплюне. Так говорить собі з'їдена жаба на відомому постері. То чим же людина слабша?

Намагаючись бадьоритися таким чином, Люба вперто обводила кімнату поглядом. Але люди постійно переміщалися, не дозволяючи себе один раз нормально ідентифікувати.

- Не засмучуйтеся, - неголосно промовив піаніст, про якого жінка встигла забути, занурившись у власні роздуми.

- Ви не знаєте, котра година? - запитала вона, підкидаючи голову.

Хотілося знати, як довго син без неї, у тривозі й невідомості. Де він узагалі?

Цей день мав стати черговим сімейним сонячним днем. Не тільки в плані погоди. Але більшою мірою емоційно. Вони розпланували з Павликом кожну годину насиченої й умиротвореної дійсності тільки для них двох. До тривожних звуків уже звикли не тільки вони, а й майже всі знайомі та приятелі. На них навіть не реагували більше. Через них не змінювали свої плани. Але все полетіло в пекло, варто було пролунати сьогодні цьому оглушливому звуку, що несе в собі невідому небезпеку.

- Хотілося б і мені знати, - знизав плечима колега, із сумом в очах кивнувши в бік вікон.

Ті були щільно зачинені. Жалюзі приховували від присутніх дійсність за вікном. А там, де їх не вистачало, були сяк-так прироблені ганчірки.

- Що відбувається? - тихіше уточнила Люба, насупившись.

Бридке передчуття ворушило в грудях вугілля схвильованості, погрожуючи розпалити невгасиме занепокоєння. Усі ці незнайомі їй люди старанно намагалися абстрагуватися від того, що відбувається, ретельно зберігаючи свою нервову систему. Ніби їх не стосувалося і не хвилювало те, що сталося. Грали в знайдені в засіках школи й принесені охоронцем настільні ігри, жваво або пригнічено розмовляли один з одним, малювали. І чекали. Чекали, що станеться диво, увійде шкільний сек'юріті, повідомить, що небезпека минула і можна виходити на світ Божий. Шукати своїх близьких, дзвонити їм, або мчати до них, якщо зв'язок усе ще не забажає спрацьовувати. Але нічого подібного не відбувалося. Тому Любаша усвідомлювала, що сіяти смуту ні до чого, і запитання ставила на межі чутності.

- На жаль, і це мені не відомо.

- Це нікому не відомо, - каркнув хрипкий, хоча й жіночий голос, за її спиною, змусивши Любу злякано здригнутися і схопитися за груди, де тріпотіло в конвульсіях материнське серце.

- Вибачте? - перепитала про всяк випадок.

Музиканта про щось запитала дама, що підійшла. Він відволікся і вислизнув під слушним приводом. Дивитися й далі в очі матері, яка зазнала такої втрати, не було душевних сил.

Він чомусь був упевнений, що жінка не знайде свого сина. Ні тут, ні де б то не було ще. Але чи знайде він своїх батьків? Чи зможе якщо не відмотати час назад, то хоча б виправити те, що накоїв раніше? Господи, чому все найважливіше стає зрозумілим і явним, коли вже пізно розуміти й помічати?

- Ви тут одна? - обережно запитала Любов, повертаючись до несподіваної співрозмовниці обличчям.

Не тільки й не стільки з ввічливості, скільки тому, що відчувала, що та потребує участі й розуміння. Здається, вона шукає, з ким можна було б поговорити про те, що мучить її.

Поглядом Люба не переставала окидати кожну людину в першій із кімнат.

- Когось загубили? - уточнила жінка.

Люба кивнула.

- Сина. Я сподіваюся, що він десь тут, але ніяк не бачу його, не чую. І головне... не відчуваю. Материнське серце не обдуриш, ви ж розумієте, - необачно підсумувала вона, багатозначно глянувши в обличчя невідомої.

- Ні, - з гіркотою промовила та.

- Вибачте, - поспішила загладити помилку, всередині досадуючи й на свій тон, і на те, що відволікається від найголовнішого.

- Та нема за що перепрошувати, - відмахнулася пані, привалюючись до дверного укосу і перегороджуючи решті таким чином вхід і вихід.

Хтось невдоволено шикнув, але впевнена в собі мадам так пирскнула на того, хто обурився, що того й сліду не стало.

- А бачила малого десь перед тим, як зник?

- Тримала за руку, коли входили до школи, - вибачилася Любов, жваво повертаючись до єдиної теми, що хвилювала її. - А потім... рука моя виявилася порожньою, а син зник. Безслідно.

Жінка навпроти насупилася, склавши руки на широких грудях.

- Любиш його дуже? - запитала навіщось.

Любі запитання здалося дивним, але від коментарів вона утрималася. У цій жінці взагалі безліч дивацтв проглядало.

- Він - усе моє життя. Так, знаю, пафосно звучить. Але на всьому білому світі одне в одного є тільки ми.

- А татко як же? Батьки твої?

- Я дитбудинківська, - зізналася Любов.