Розділ 3

Люба все дивилася на чоловіка, який здавався їй смішним і презентував себе психологом. Невже він серйозно вважає, що матір, у якої зник малюк (та ще й у такій ситуації!), можна просто заспокоїти?

- Спасибі, ні, - буквально видавила із себе. - Скажіть мені, коли звільнитеся від заспокоювання інших. Можливо, ви зможете справді допомогти мені... організувати пошуки серед людей.

- А ви? - Вова ледь помітно запанікував, вважаючи, що жінка може створити хвилювання в масах безсистемним опитуванням.

Тут занадто багато дітей без батьків і батьків без дітей. Усі вони не можуть додзвонитися своїм близьким. Варто зараз почати шукати одного хлопчика, як завалиться вся ілюзія визначеності й очікування порятунку, яку він із такими труднощами вибудував. Повторно методи не спрацюють. А хаос не допустимо зараз.

- Я вас чекатиму біля піаніно, - махнула головою в бік інструмента.

Він з побоюванням кивнув, беручи до відома і ретельно стежачи за нею, як за міною уповільненої дії.

Старий, що підійшов, відволік його своїм запитанням. Але занурюючись у суть чужої проблеми, Володя все ще бачив у думках її глибокі очі на змарнілому обличчі.

Скільки минуло часу? Люба поняття не мала. Оскільки наручний годинник не носила, а мобільник моргнув і згас.

Кинула погляд на вікна, але жалюзі щільно приховували небесне світило, за яким можна було спробувати хоча б приблизно визначити час.

Її син десь один, розгублений і наляканий. А вона тут жалюзі розглядає. Не усвідомленим жестом відкрила кришку фортепіано. Пробіглася пальцями по клавішах. Це завжди допомагало їй зняти напругу і конструктивно осмислити той чи інший факт.

Не помітила, що погляди людей тут же виявилися прикуті до неї. Продовжуючи імпровізувати, легко перебігала по клавішах, немов писала своєму щоденнику, ділячись емоціями. Ось літній день, і син-непосида носиться майданчиком. Вона ледь встигає за ним. Можна б і не дивитися вже. Шість років - цілком солідний вік для самостійності дитини. Але часи не ті. І вона носиться слідом. Граючись, обіймаючи, балуючи, підтримуючи кожну вільну від роботи хвилину.

Ось він підіймається на драбинку, і Люба мружиться від яскравого сонячного світла. Але ось...

Чоловіча долоня важко опустилася на її руку. Любов підняла голову, зупинена і нібито виведена з музичного трансу.

- Що у вас сталося? - запитав оксамитовий голос.

Губи розпливлися в зрозумілій усмішці.

- Ну, крім того, що і з усіма нами тут, - обвів рукою приміщення.

- Це ви? - запитала здивовано, згадавши чомусь одразу, що бачила його.

Цей чоловік проходив повз них із сином, голосно й емоційно обговорюючи з кимось неприпустимий для нього контракт.

- Ми знайомі? - він тут же насупився.

- Ні. Просто я бачила вас і... Не важливо. Чомусь вирішила, що солідні бізнесмени не могли тут опинитися.

Він усміхнувся добродушно і підтягнув ще один стілець, щоб сісти ближче.

- Чому ви вирішили, що я - бізнесмен?

- Тільки не подумайте, але випадково почула, як ви говорили телефоном про якийсь контракт, - винувато пробурмотіла Люба. - Ви дуже голосно говорили.

- Ну так, - знову хмикнув з розумінням. - Я імпульсивний і емоційний. То що у вас сталося? А то ви з мене зараз усю душу вийняли своєю імпровізацією...

- Звідки ви?.. - здивувалася Люба.

- Я - музикант. А зовсім не акула фінансів, - спокійно пояснив чоловік і замовк, чекаючи її відповіді.

- Мій син зник у цій тисняві. Я вела його за руку, - намагаючись дихати якомога глибше і розміреніше, вона відновлювала в пам'яті події до секунди.

Але скільки б не старалася, головний момент відстежити не могла.

- У цій кімнаті його точно немає, - несподівано резюмував новий знайомий, раптом згаснувши внутрішньо.

- Чому ви так вирішили? - стрепенулася Люба.

- Тут дорослі. Майже всі діти в другій кімнаті.

- Друга кімната?!

Він розсіяно кивнув, занурюючись у власні спогади, що болісно обпікають душу.

Контракту він не підписав. Гори вогнем весь цей шоубіз. Але ж і скоєного не відвернеш. Він навіть не може зателефонувати їм і перепрошувати.

- Ви мене чуєте? - стривожено гукнула Люба, вириваючи його з роздумів.

- Вибачте, відволікся. Усе просто. Якби ваш син був у цій кімнаті, він би почув вашу гру і прийшов на звук.

Люба здивовано глянула на інструмент, досадуючи, що сама не здогадалася використати його як засіб пошуку. Замість цього егоїстично сіла перед ним для горезвісного заспокоєння.

Покрутила головою. Але в галасливому людському морі рідна руда маківка не промайнула.

- Ми зараз підемо в другу кімнату. Спробуємо пошукати там, - рішуче заявив музикант.

- Ми? Вам це навіщо?

Страшенно хотілося повірити в щиро запропоновану допомогу. Але боялася, що та знову виявиться психологічною. Або знову почує про розпорядження не випускати. Найменше це зараз мало значення.