Розділ 2

Побоюючись бути розчавленою, Люба протиснулася до стіни, рятуючись від стада бізонів, що мчали повз неї, в людській подобі. Основні інстинкти все ж мають вкрай сильний вплив на людину. Набагато більший, на жаль, ніж духовні якості та цінності.

У кожному, хто пробігав повз, шукала поглядом свою крихітку. Ну де ж він? Адже вони домовилися, що в разі небезпеки та метушні Павло завжди тримає її за руку і нікуди не йде один. Чому ж тепер він порушив правило?

Глянула на пост охорони. Стілець порожній. На столі тільки журнал із кросвордами й дешева кулькова ручка, від жорстких граней якої до кінця заповнення журналів болять пальці.

Хол школи поступово спорожнів, залишивши жінку наодинці з дзвінким відлунням. Люба розгублено озирнулася знову, відчуваючи, як поступово накочує хвиля паніки. Десь у цьому натовпі її синочок напевно зараз теж схвильований і наляканий зникненням мами. Треба спуститися вниз. Але куди всіх повели? Вона ж не стежила за маршрутом, зосереджена на вишукуванні своєї кровиночки. А школа велика. Заблукати так само легко, як у лабіринтах Фавна.

Сек'юріті, що з'явився у дверях навпроти, невдоволено насупився.

- А ви чому тут? - запитав роздратовано.

Чоловік крутив у руках телефон, притуливши його до щільно обтягнутого формою видатного живота. Два стривожені погляди зустрілися, і він із мовчазним розумінням раптом пом'якшився, згадавши її. Якихось пів години тому вона стукала з хлопчиськом у двері ввіреної йому установи, щоб набрати трохи води й умитися. Він відмовив. Інструкції, матір їхню... Промовисто вилаявся про себе, глянувши на її стиснуту руку, наче все ще тримала в долоні найцінніше - ручку синочка.

Він тоді ще помітив, які теплі в них стосунки. Не за нинішньою модою суцільної добровільно-примусової сепарації дітей будь-якого віку від батьків. Якщо видерти дерево з коренем, можна перенести його куди завгодно. Захиріє ненадовго, але потім прийметься на новій землі. Пустить коріння довше і міцніше, боячись, що знову можуть видерти для пересадки. І дозволить себе кронувати як завгодно, щоб залишатися на місці. Тому місці, яке йому заздалегідь визначили самопроголошені садівники.

- Де малий? - запитав тихо, старанно втягуючи пузо, вирощене люблячою дружиною, яка у вихідні балувала його і дітей смачними булочками з різними, найнесподіванішими начинками.

Люба глянула на свою долоню і нарешті розтиснула судомно зведені пальці.

- Він... - голос здригнувся і сльози самі ринули з очей від безпорадності, що затопила перед лицем біди. - Він загубився. Коли ми зайшли до школи, він загубився!

Розуміючи, що істерика ось-ось зробить свою чорну справу, поглинаючи нещасну матір без залишку, охоронець шкандибав до свого столу. Дістав із шухляди пляшку мінералки без газу. Простягнув їй.

- Не пив ще. Пийте, - велів чоловік, дивлячись на неї зі співчуттям.

Вона слухняно кивнула і зробила кілька ковтків.

- Ви бачили мого сина? Там, серед людей, яких ви повели.

Гнітюче мовчання продовжувало руйнувати фундамент надії на просте рішення.

Він розумів, що вести її до решти зараз категорично не можна. Там і так метушня і хвилювання. Мати, що плаче, тільки погіршить ситуацію. А він так сподівався, що залишений за старшого психолог швидко вгамує всіх і займе якоюсь справою. Терпіти не міг метушню і шум. Але крім школи, нікуди на роботу не брали. Подумаєш служив і досвід роботи є! А травма ноги? Вибачте, потрібні стрункіші, швидші, сильніші. Доводилося терпіти щоденну штовханину дітлахів і втомлені зітхання педагогів, що снують коридорами й поверхами.

- Відкрийте! Відкрийте ці двері! Я піду шукати його! - раптом зірвалася з місця і помчала до важкого засува його мимовільна підопічна.

Охоронець на секунду важко прикрив очі. Прекрасно розуміючи жінку, він, проте, не міг не послухатися прямого наказу.

- Випустіть мене! - відчайдушно вимагала Любов, марно смикаючи важкі двері за ручку. Відлуння, що посилено розносило звуки, погрожувало донести виття материнського серця і до натовпу.

- Відійдіть, - перебільшено чітко вимовив чоловік, з досадою хитаючи головою. - Відійдіть і візьміть себе в руки.

Люба сіпнулася як від удару, обернулася.

- Узяти себе в руки? - перепитала сердито пошепки. - У мене син...

- А в мене двоє, - припечатав охоронець, важким поглядом батьківського відчаю придавлюючи її до місця. - Пізні. Ми їх із дружиною довго чекали. І все, що я знаю про них... Вони втрьох були вдома. І вони живі. Потім дзвінок зірвався.

Немов на підтвердження сказаного він підняв руку з телефоном.

Люба судомно зітхнула.

- Йому всього шість років, - вимовила з благанням. - І, можливо, він зараз просто за цими дверима. Зовсім один. А я навіть не знаю, що саме...

- Я розумію. Але в мене є чітка інструкція. А в сховищі пара десятків людей. У тому числі діти. Паніка навряд чи піде їм на користь.

Зорова дуель двох люблячих батьків тривала не довго.

- Ходімо в кімнату охорони, там є камери в реальному часі.

- А записи? Записи є? - надихнулася Люба.