Глава 10

- Мілана все знає, - констатував Арсен, дивлячись на дівчинку, що стояла біля води. - Я маю на увазі, що вона знає, що за п'ять років твій контракт закінчиться.

- І що потім? - глухо озвалася Віолетта, теж не зводячи очей з доньки.

Їй раптом шалено захотілося, щоб Сеня струснув її, міцно обійняв і прогнав страх, що забирається під шкіру. Але чоловік не ворухнувся.

- Що буде далі? - більш вимогливо запитала вона, скидаючи заціпеніння.

Дівчина повернулася до нього обличчям і поклала руки на груди.

Надвечір похолодало. І на висохлий купальник вона змогла одягнути бриджі та простору футболку. Волосся висохло химерними завитками і погано слухалося, весь час намагаючись залізти їй у вічі.

Змахнувши черговий пустотливий локон, Летта повторила питання, змушуючи тим самим Арсенія повернутися до неї.

- Яку відповідь ти від мене очікуєш?

– Ти ж створив ці об'єкти! Невже ти нічого не знаєш? - розлютилася Віолетта.

- Помиляєшся! Я створив лише одну вдалу модель. Все інше вона створювала, тиражувала та експериментувала самостійно! Ось чому всі тоді злякалися та спробували знищити вдалий зразок. Все вийшло з-під контролю! – він теж перейшов на підвищені тони. - Я шукаю, - понизивши голос, додав чоловік. - Я щодня шукаю. Але нічого... розумієш? Взагалі жодної зачіпки! Мій мозок безсилий перед величезними базами знань, які є у їхньому розпорядженні!

Віолетта засмутилася.

- Мені чомусь здавалося, що ти можеш більше, - прошепотіла вона засмучено і винувато водночас.

Сеня не зрозумів, що вона має на увазі, хоч і вловив наявність прихованого підтексту.

Сама Віола насилу розуміла себе. Адже вона чудово бачила, як він намагається допомогти їм, наскільки йому не байдуже, що відбувається. Вона раптом усвідомила, що чекала від нього не більше його умінь, але більшої участі, ніж давала їй інша людина. Її чоловік. Їй хотілося на контрасті відчути силу, міць справжньої мужності, абсолютний захист та безпеку. Але людина, чи то чоловік чи жінка, не всесильна. Від нього не можна очікувати неможливого.

- Пробач мені, - пробурмотіла дівчина, опускаючи голову. - У першу нашу зустріч ти здався мені таємничим та сильним. Я злякалася, захопилася. Вирішила, що ти – місцеве божество, – вона беззлобно посміхнулася.

- Це добре чи погано? - затамувавши подих, уточнив Сеня.

Вони ще ніколи не говорили так відверто, не обговорювали перші дні знайомства. І для нього було важливим кожне її слово.

Віолетта знизала плечима.

- Не знаю. Але тоді я сприйняла тебе як недосяжного та страшного гіганта. Потім вирішила, що це на користь нам із Міланою. Адже ти прийняв наш бік...

- А зараз? Розчарована?

Летта зазирнула в його очі і зітхнула.

- Розгублена, - чесно зізналася дівчина. - У мене в голові безладдя. Як може бути творець слабшим за своє створення? Як сталося, що люди стали менш значущі, ніж об'єкти?

- Я... - почав було відповідати Арсен, але Віолета перебила його.

- Мілано! Де Мілана?

Вона вкотре контрольно глянула туди, де грала мала. Але її там не було.

Чоловік стрепенувся, скочив на ноги. Обійшов найближчу ділянку пляжу. Але дівчинки ніде не було.

Віолетта, своєю чергою, голосно кликала її, йдучи в протилежному напрямку. Біля їхньої парасольки чоловік і жінка зустрілися зляканими, винними поглядами.

- Куди вона могла піти? - Загублено запитала Летта.

- Може, повернулася додому? - з надією припустив Арсен. - У неї тепер є місце для хованок.

Віолетта кивнула і максимально швидко зібрала залишки їжі в кошик, ігри, взяті з собою, та плед. Сеня поки порався з великою парасолькою. Механізм, як на зло, не хотів слухатися і погано піддавався.

Дівчина вклала в багажник зібрані предмети, але сідати в машину не стала.

- Я шукатиму її тут. Якщо раптом ми поїдемо, вона залишиться тут зовсім одна.

Арсен кивнув. Потім зупинився і обернувся до неї.

- Летто, у неї вбудований навігатор...

Обидва сумно посміхнулися.

- Я боюся, що геніальний розум заблукає. Смішно. Справді, смішно, – хмикнула вона. - Ось тільки мені не сміятися, а плакати хочеться. Сеня, я не зможу без неї, - схлипнула вона, озвучуючи свій найбільший страх. - Її не можна забирати у мене. Я кохаю її.

Розплакавшись, Віолетта уткнулася носом у груди Арсенія. Вона щось невиразно бурмотіла, даючи вихід емоційній напрузі, що накопичилася.

Він мовчав. Тільки кинув складену парасольку на пісок і міцно обійняв дівчину. Йому здавалося, що він розуміє її почуття. Адже й сам боявся втратити їх обох.