Глава 1

- Є хто живи́й? - Відчини́вши две́рі ши́рше, Віоле́тта озирну́лася.

Пе́рший пове́рх буді́влі був поро́жній. Ті́льки відлу́ння розноси́ло її́ запита́ння, ударя́ючись об сті́ни та поверта́ючись до неї, поді́бно до спотво́реного бумера́нга.

Маля́тко в ко́шику невдово́лено завози́лося.

Жі́нка прире́чено зітхну́ла і збира́лася вже йти, коли́ її́ по́гляд наткну́вся на чолові́чу по́стать, що мовча́зно спостеріга́ла за не́ю в кінці́ коридо́ру.

- Наре́шті хоч хтось! - з поле́гшенням ви́гукнула вона́, ро́блячи крок усере́дину.

Чолові́к ліни́во відліпи́вся від дверно́го о́твору, до яко́го недба́ло тули́вся до цього́, і попрямува́в до неї, вивча́ючи заціка́вленим по́глядом, здиво́вано підня́вши одну́ брову́.

- Ласка́во про́симо до мо́го до́му, — сказа́в він.

Летта зніякові́ла.

- Ви́бачте, я не зна́ла, що це чиє́сь житло́. Ду́мала, це організа́ція... Я шука́ю ра́тушу, міську́ ра́ду, ме́рію... Щось схо́же на інста́нцію, що управля́є мі́стом.

Вона́ з блага́нням зи́ркнула на джерело́ оста́нньої наді́ї, притя́гуючи бли́жче ко́шик.

- Ви не зна́йдете нічо́го схо́жого тут, - похита́в голово́ю незнайо́мець.

По́гляд його́ пом'я́кшав. Іро́нія ні́би зни́кла за двери́ма у вну́трішній світ. Же́стом, що запро́шує, запропонува́в увійти́. Дочека́вся її́ слухня́ного, хоч і насторо́женого просува́ння всере́дину буди́нку, зачини́в две́рі.

- Прохо́дьте, - все гостинніше вказа́в на одну́ з кімна́т. - Хо́чете щось ви́пити? Перепро́шую. Збій у систе́мі сього́дні не дає́ пом'якши́ти спе́ку.

Вона́ хми́кнула, сіда́ючи у запропоно́ване крі́сло. Ко́шик дбайли́во поста́вила собі́ на колі́на. Маля́тко всере́дині завме́рло, ті́льки зосере́джений по́гляд видава́в неймові́рну заціка́вленість малюка́ тим, що відбува́ється. Не власти́ву її́ передба́чуваному Віоле́ттою ві́ку.

- Ви так ка́жете, ні́би це в принципі можли́во, - доброду́шно посміхну́лася го́стя, прийма́ючи з його́ рук скля́нку з напо́єм, що відсві́жує.

Він промо́вчав. Зру́чно вмости́вся в кріслі навпро́ти та пи́льно подиви́вся на шате́нку пе́ред собо́ю. Милови́дна, але́ аж нія́к не красу́ня. Нема́є в ній ли́ску, чи що. Про́ста́. Переві́в по́гляд на її́ ру́ки, які́ я́вно не зна́ли рані́ше фізи́чної пра́ці.

Вона́ інстинкти́вно підібга́ла па́льці, міцні́ше обхопи́вши ру́чку ко́шика. Згада́ла, що з усіма́ кло́потами переї́зду геть-чи́сто забу́ла про манікю́р. Стули́лася від його́ по́гляду, що вивча́є.

- Дяку́ю за частува́ння, - кивну́ла на скля́нку у свої́й ру́ці.

Так і не ви́пивши, ти́хо поста́вила на стіл. Насторо́женим по́глядом машина́льно фіксува́ла дета́лі навко́лишнього ото́чення. Страх пробира́вся під шкі́ру, пробі́гся мура́шками по спи́ні, зму́шуючи волоски́ на руках встава́ти ди́бки.

- Ви́бачте мені́ мою́ наполе́гливість, але́, можли́во, ви могли́ б допомогти́ мені́ знайти́ будь-яку́ офіці́йну структу́ру, - нагада́ла Віоле́тта причи́ну своє́ї появи́ в цьому́ буди́нку.

- Наві́що вам це? - Чолові́к зосере́джено насу́пився, буква́льно впива́ючись у неї по́глядом.

- Розумі́єте, я в цьому́ місті нова́, - він зі знання́м спра́ви кивну́в. - Не зна́ю ще жо́дної адре́си та жо́дної конто́ри. Мій кура́тор обіця́в, що за п'ять днів пі́сля приї́зду зі мно́ю зв'я́жуться з відді́лу ка́дрів моє́ї ново́ї робо́ти. Нато́мість сього́дні вра́нці я ви́явила пе́ред двери́ма свого́ буди́нку ось цей ко́шик з малюко́м у ньому. Надво́рі ні ду́ші. Конто́ри жо́дної нема́є у зоні́ ви́димості. Та ще й мере́жа не ло́вить для навіга́тора.

Він супрово́див всю промо́ву візите́рки щи́рим по́глядом, спо́вненим співчуття́. Летта ще бі́льше насторожи́лася, підібра́лася вну́трішньо. Втім, ди́вним чи́ном саме́ його́ по́стать виклика́ла найме́нше побо́ювань.

- А тепе́р дава́йте від поча́тку, - спокі́йно, промо́вив чолові́к. - Що ви зна́єте про Мамськ?

Віоле́тта зосере́джено вило́влювала у па́м'яті крупи́нки інформа́ції, вра́жено ди́влячись на несподі́ваного співрозмо́вника. Вона́ нічо́го до ла́ду не могла́ сказа́ти про мі́сто, в яко́му збира́лася жи́ти та працюва́ти ра́зом з коха́ним чолові́ком - єди́ною рі́дною люди́ною на бі́лому сві́ті.

- Віоле́тта, - вкра́дливо промо́вив вла́сник буди́нку, обволіка́ючи свідо́мість оксами́том свого́ го́лосу.

– Зві́дки ви зна́єте моє́ ім'я́? - зля́кано підско́чивши з місця́, прити́снула до гру́дей ко́шик у жесті, що захища́є, мимово́лі виклика́вши тако́ю реа́кцією добру́ по́смішку чолові́ка.

Поступи́ла до двере́й, гарячко́во зга́дуючи розташува́ння предме́тів, щоб не спіткну́тися про щось і не впа́сти, як у деше́вих америка́нських жахах. А тут щось не так. З цим мужико́м. Ци́ми городя́нами. Ци́ми ву́лицями. І всім мі́стом загало́м! Інсти́нкт самозбере́ження вола́в, що зара́з саме́ час тіка́ти. Але́ ло́гіка впе́рто схрести́ла на грудях ру́ки й велі́ла залиша́тися в цій кімна́ті, по́ки не дізна́ється про все, що ті́льки мо́жна дізна́тися. Тому́ що, схо́же, ві́дповіді є ті́льки в ціє́ї ди́вної люди́ни.

- Я не скри́вджу вас. Ся́дьте, - спокі́йно попроси́в він. - Маля́тко ва́жить вже чима́ло. Вам ва́рто зберегти́ свої́ сили́.

Зва́живши ска́зане, кивну́ла. Поверну́лась у крі́сло.