04:00

- Що вона тобі сказала? — запитав Виконавець, знижуючи голос майже до шепоту.

Від нього не сховалися перешіптування доньки з лікарем. І він міг легко здогадатися, про що попросила Віка. Про що розповів їй Андрій. Зрештою, це йому дозволяли навіть скромні, на його думку, навички та знання, що залишилися в далекому минулому.

- Попросила спочатку думати про нього, - сухо відповів лікар.

Чай хлюпався вже біля горла. Але треба було чимось себе зайняти і не заснути.

Виконавець здивовано скинув брову, вразившись чесною відповіддю.

- А ти?

- А я думатиму про живих, - відповів розпливчасто. - Тому що я, насамперед, лікар...

Відповідь заспокоїла і одночасно розбурхала батька Вікторії.

- Знати б, хто ти насправді... - пробубнив він, повертаючись до дочки.

04:10

- Ти спиш? - несміливо запитала Віра, трохи підводячись зі свого місця, щоб заглянути до Віки.

Дівчина хмикнула.

- Медитую.

- Я хотіла сказати спасибі.

- Знову? За що цього разу? - Іронічно поцікавилася Віка.

Чоловіки постійно кудись йшли, залишаючи їх самих. Вікторія підозрювала, що і їм є про що поговорити. Але страшенно боялася, щоб ці розмови не закінчилися конфліктною ситуацією, яку вона зараз буде не в змозі вирішити. Принаймні найближчі 24 години.

- Ти даремно смієшся. Спершу ти дала мені надію. Потім ти переконала брата дати шанс Андрію... Тепер ти рятуєш мого брата.

- Ну, по-перше, рятую я не твого брата, а свого коханого чоловіка...

- Це ж одна людина!

Вікторія замислилась.

- Якби він був тільки твоїм братом, мабуть, на моєму місці лежала б ти, - тиха відповідь змусила тепер і Віру замислитися.

Адже це нікому з них навіть на думку не спало. Кров рідної людини, мабуть, підійшла б більше.

- Не переживай. Мій розрахунок на введену нам обом речовину. Ну а не спрацює, так і твоєї крові випробує, - навмисне безтурботно підсумувала генетик. - А по-друге... Не дарма хоч шанс докторові дали?

04:20
Віра змушена була замовкнути, оскільки у приміщенні з'явився Андрій. Він перевірив процес. Переконався, що все гаразд, і знову вийшов до сусіднього приміщення.

Що вони там робили з татом, для Віки залишалося загадкою.

– Він чарівний… – з теплою усмішкою відповіла Віра.

– Хто? - відволікшись думками від розмови, Вікторія зовсім втратила нитку розмови.

Очі самі собою заплющувалися. Страшенно хотілося спати. І їсти щось смачне. Коли востаннє вона нормально їла та спала?

- Андрій, звичайно! - Віра знову висмикнула її зі своїх думок. - Спершу мене рятуєш від розпачу ти. Потім він допомагає повірити у себе. І в те, що колись я таки зможу побачити дочку.
Віка винувато стиснула губи. Вона зовсім забула про дитину.

Рука затекла, хотілося її перекласти. Свербіла спина. Дратуючись від настирливого дискомфорту, намагалася не рухатися.

- Поруч із ним дуже тепло. Не фізично тепло, – продовжувала Віра.

Вікторія глянула крадькома на співрозмовницю. Та була занурена у свої роздуми. Але чомусь раптом здалося, що розмовляла вона тільки зі страху, що дівчина брата засне.

- Я розумію, - охоче відгукнулася Віка.

- Правда? Як гарно. Я просто не можу сама розібратися, що це. Я вмію яскраво відчувати світ. Я вмію співпереживати. Кохати свою дочку і... думала, що батька. Вмію багато і чесно працювати і навчилася виживати. Але я не вмію кохати, мені здається. Я бачу, як він ставиться до мене. А я? - Запитала і затамувала подих.

Віка пирхнула.

- Ти мене спитала? Я взагалі у штучних умовах жила...

- Але якось ти розібралася.

Вікторія замислилась.

Подивилася на сплячого Алекса. Його стан і справді вже більше був схожий на міцний сон, а не втрату свідомості.

А як вона це зрозуміла? Де грань між "не люблю" та "люблю"? Можливо, люди люблять відразу, просто зізнаються самим собі у цьому набагато пізніше?

Адже кохання буває різне. Маля народжується, ще не може до ладу розглянути свою маму. Але знає, що був із нею завжди. І кохає її. Але усвідомити та сформулювати це може набагато пізніше. Коли навчиться любити свідомо.

Людина вмирає, а почуття до неї лишається. Трансформується часом, дозволяючи жити далі, але не зникає.

Кохання начебто є завжди. Ми приходимо та йдемо, а воно залишається. Вітає у повітрі. То що воно собою являє?

- Ніяк не розібралася, - зізналася. – Просто робила те, що вимагало серце. Мені здається, у всіх по-різному. Не можна рівнятися на інших. Але одне достеменно. Якщо зрозуміла, що любиш, не мовчи...