02:20

Вікторія стрімко зникла за іншими дверима. Почувся гуркіт.

Чоловіки переглянулись, насупились. Кивнули один одному, прямуючи за генетиком.

Віра залишилася із братом. Знову тримала його за руку, читаючи молитви, які пам'ятала. Їх було небагато, але в кожне слово вона вкладала душу, щиро просячи допомогти їм.

02:30

- Це не підходить, - бурмотіла Віка, гасаючи по кабінету.

Сама на себе не схожа, перелякана.

– Що ти задумала? – суворо запитав Виконавець.

- Що ти шукаєш? – розгублено уточнив Андрій одночасно з ним.

Віка зупинилася. Поглянувши з боку на свою поведінку, вразилася не притаманній їй метушливості. Зробила кілька глибоких вдихів. Спершись руками на стільницю, сказала:

- Це мало спрацювати. У штучних умовах працювало. Чому насправді ні?

- Чому? - Андрій розумів, що діалог потрібен їй не для відповідей реальних співрозмовників, а щоб вимовити вголос. Збоку почути саму себе.

- Я змішувала однакову кількість крові. Моєї та його. А насправді...

- Я проти, - рішуче чинив опір Виконавець, зрозумівши, до чого хилить дочка.

Вона наділила його важким поглядом. Позиції може бути лише дві: з нею чи проти неї.

Він знесилено опустив руки.

Андрій також зрозумів. І наміри Вікторії, і промовистий погляд, адресований батькові.

Хотів би він, щоб його любили так само сильно. Тому що поки прихильність коханої схожа на будь-що, крім кохання. Чи суміш усіх її емоцій і є кохання?

Суперечливі почуття боролися в ньому, варто було уявити схожу ситуацію за їхньою участю. Не дай бог Вірі ухвалити подібне рішення!

- То що ти все-таки шукаєш? - струснув себе.

- Підходящу поверхню, - кивнула на розкидані по підлозі предмети, зметені нею зі столу. - Але цей стіл виявився прикрученим.

Андрій кивнув головою і вийшов у лабораторію.

– Є! Я знайшов! - долинуло вже звідти за хвилину.

Вікторія попрямувала до нього. Біля дверей її руку перехопив батько. Благаюче заглянув у вічі. Отримав уперту відсіч. Мовчки обійняв її так міцно, що стало важко дихати. Так само раптово відпустивши, попрямував разом з нею до лікаря.

02:40
Два масивні робочі столи, які чоловіки вважали досить надійними, перетягли до центру, розчистивши необхідний простір. Поєднали їх.

Віра схаменулась, помчала за ковдрами та пледами, справедливо розсудивши, що можливо, їм доведеться пролежати так досить довго.

02:50
- А якщо він не впорається? - батько не втримався від питання, яке його непокоїло.

- Алекс впорається, - заперечила Вікторія.

- Ти чудово розумієш, що я говорю не про нього! - роздратовано вигукнув чоловік.

Вікторія твердо зустріла його схвильований погляд. Андрій вдав, що не чув.

- Тоді йому допоможеш ти, - викарбувала.

Виконавець злякано відсахнувся. Його руки тремтіли. Скільки років тому він працював у лабораторії? Чи не в минулому житті це було?

03:00
Віра, що квапливо повернулася, здається, ні на хвилину не переставала молитися і просто говорити зі Творцем, дякувати йому за щось, що Вікторія не змогла розібрати з її бурмотіння.

З собою дівчина притягла купу ковдр та подушок. Частину з них просто впхнула в двері, що відчинилися, ногами. Мабуть, до дверей принесла це все не за один раз. Але не стала нікого відволікати проханнями про допомогу.

Віка вдячно кивнула, кинувшись допомагати та облаштовувати два імпровізовані лікарняні ліжка.

Моторошне відчуття навколишніх білих стін і високої казенної стелі неймовірно пригнічувало генетика, яка ніколи до цього не знала, що таке стаціонарне лікування.

Єдине, що хоч трохи втішало її, - усвідомлення: вони так і залишаться разом, хоч би чим це скінчилося.

03:10
Вікторія контролювала процес перекладання Алекса на підготовлений стіл із особливою відповідальністю. Коли він прийде до тями, йому має бути зручно, бо ще кілька годин не можна буде вставати.

Її кидало з абсолютного розпачу у максимальний оптимізм. Лихоманило і нудило від хвилювання.

Коли Алекса вдалося вкласти досить зручно для нього, на її думку, спробувала піднятися сама. Вийшло не з першого разу та не без сторонньої допомоги.

03:40
Сидячи на імпровізованому лікарняному ліжку посеред вражаючої розмірами лабораторії, Віка мимоволі зіщулилася.

Андрій закінчував приготування необхідних штативів та систем.

Нахилившись до її вуха, зізнався:

- Нам нема чим контролювати кількість перелитої крові.