17:00

- Вибач за не коректне питання. Але навіщо ти позбулася батька своєї дочки? - Запитала Вікторія, ховаючи обличчя за обладнанням.

У лабораторії зависла тиша.

Алекс, раніше зайнятий у сусідньому приміщенні обробкою результатів тестів можливої сестри, до цього намагався скласти елементарну розшифровку, без кінця повертаючись до спогадів з дитинства.

Відклавши своє заняття, увійшов до лабораторії.

Він усвідомлено не підходив до зосередженої Віри, що малює. До останнього сподівався, що це лише збіг.

Ще кілька днів, і навіть кілька годин тому йому було шкода незнайому дівчину, яка потрапила до цього кошмару. Щосили вони намагалися знайти спосіб допомогти їй уникнути подібної долі. Але як бути тепер, якщо незнайома дівчина в одну мить перетворюється на рідну сестру? Мозок розколювався, у грудях щеміло і пекло. Не міг знайти собі місця та заняття, здатне відволікти.

І тут раптом завжди тактовна, хоч і пряма Віка ставить це шокуюче питання. Наче вирішила: чого вже хвіст частинами різати. Рубати - так весь одразу.

Віра сприйняла репліку напрочуд спокійно. Підвела голову. Замислено покрутила в руках олівець. Наче намагалася згадати щось і не могла.

- Його й не було ніколи, - вимовила із сумнівом.

- Як так? - Стрепенулась Вікторія, переставши зображати зосередженість.

Вирішитися на це питання було складно. Незручний момент важливо прояснити, але як це зробити тактовно? Навряд чи це взагалі можливо у такій темі.

Дослідження на цьому етапі не вимагало її участі, аналізатори підбивали підсумки самостійно. Але Вірі про це не було відомо, чим і скористалася Віка, ховаючись за роботою.

Проте чесна відповідь здивувала генетика.

- Так не буває навіть з об'єктами штучного інтелекту, - невпевнено сказала, шукаючи підтримки, дивлячись на Алекса.

Він теж був розгублений, судячи з виразу обличчя.

- Ти не хочеш говорити про це? - Уточнив.

Віра з усмішкою втомленої людини похитала головою.

- Так ні ж. Його не було. Тепер я думаю, що й минулого разу зазнавала такого впливу системи, як ви кажете. Але в мене ніколи ні з ким не було стосунків. Просто одного разу я раптом зрозуміла, що щось змінилося. І я не була надто наївною. Просто не могла зрозуміти, як це можливо, якщо в мене нічого ні з ким не було. Ну ви розумієте? - Сором'язливо відвела погляд.

- Так, - промовила Вікторія, підходячи ближче.

Вона глянула на майже завершений на той момент портрет чоловіка.

- Я знаю його! Я пам'ятаю! - не стримавшись, вигукнула вона.

Заінтригований, Алекс рішуче попрямував до дівчат. За кілька кроків до мети завмер на пару секунд і на видиху подолав відстань, що залишилася.

Так, то був його батько. Їх із Вірою батько.

Він важко опустився в крісло під тиском нової ноші, що впала на плечі.

Дівчата зрозуміло мовчали. Його реакція була зрозумілішою за будь-які слова.

З білого аркуша дивився на нього такий реалістичний образ, що ненадовго стало важко дихати. Він щільно стиснув губи. Вперше за цей час на його обличчі покотилися сльози. Вони спотворювали об'єкти перед ним, як криві дзеркала, і портрет колись головного ідеалу його життя розпадався наче уламки.

Віра підвелася в несвідомому пориві втішити придбаного брата. Віка заперечливо похитала головою. Йому потрібні ці сльози визволення. Біль має вийти, відпустити його. Він надто довго тримав усе у собі.
Алекс ніби заціпенів. Жодного звуку, руху. Тільки сльози майже нескінченним потоком стікають із підборіддя, утворюючи мокрі плями на грудях.

Можливо, це слабкість, недозволена для чоловіка. Але він-чоловік і не плакав. Ридав, захлинаючись сльозами та схлипами, нечутними оточуючим, маленький Алекс, коханий татко якого щойно помер. Розколовся на частини прямо в нього на очах. І жоден із цих уламків ніколи йому не належав.

Помилково в принципі думати, що будь-хто хоч якнайменше може належати іншому. Але діти бачать улюблених батьків саме так – як частину себе. Частина, до якої нескінченно прагнуть і ніколи не досягають.

А він досяг. Зрівнявся, з подивом дивлячись на зовсім незнайому людину. Кивнув. І пройшов повз...
Алекс глянув на Віку з вдячністю. Спокійним рухом витер сльози, ігноруючи мокрі плями на сорочці.

- Де ти його бачила? - Запитав з побоюванням.

- У притулку.

Чоловік вичікувально мовчав.

– Я була зовсім маленькою. Але такі люди завжди запам'ятовуються надовго. Вони... об'ємніші за інші, займають собою простір і пам'ять.

Алекс кивнув головою. Він чудово розумів описані нею відчуття.

- Наскільки маленькою ти була?

- Можливо, чотири чи п'ять років...

Він знову кивнув головою. З видимим полегшенням. Ще одного обману батьків не міг би пережити.

- Так, тоді він був ще живий...

Клацнув аналізатор, випльовуючи оброблені зразки крові. Ледве чутно зашурхотів папером принтер. Хоча його послуги не були потрібні. Над аналізатором, просто у повітрі, вже розгорнувся максимально повний звіт.