16:00

- Ви не повинні сумніватися у своєму рішенні, - приголомшила вчених Віра першого ж дня її обстеження.

Дівчина опустилася на запропоноване крісло, приймаючи з рук Вікторії дбайливо приготований трав'яний чай.

Дечому вони з Алексом все ж таки встигли навчитися у Виконавця за час своїх крихітних канікул. Та й тепер ще, на радість усіх учасників, шукали час у другій половині дня для невигадливих спільних домашніх справ.

Вони рідко розмовляли. Слова в їхньому тріо були зайвими, тиша огортала затишком і порозумінням майже справжньої родини. Чомусь обом молодим вченим хотілося дбати про старого. Вони не обговорювали це бажання за його відсутності, але обидва списували свої почуття на спрагу піклуватися про когось, хто за віком цілком міг би бути їхнім батьком. Заповнювали відібране раніше системою.

Коли ж вдавалося поговорити, мова текла неквапливо та тепло. Збираючись за трапезою, вони обговорювали книги, які колись читали. Тепер не було сенсу зображати слухняність системі. Можна було не приховувати своє майже бунтарське прагнення до читання – забороненого виду діяльності для чіпованих і керованих, що засуджується – для нижчого класу.

Три погляди на один сюжет: чоловічий, жіночий та віковий. Різні кути зору не викликали суперечок, але надавали якогось обʼєму обговорюваним історіям.

Варто було торкнутися любовної лінії розвитку тієї чи іншої книги, як Виконавець ледве вловимо похмурів, ставав небагатослівним. Вчені, помітивши таку реакцію кілька разів, стали обминати цю частину оповідань.

Поступово Виконавець переставав бути їм частиною грізної і невблаганної системи, стаючи особистістю, яка пережила чимало, зокрема особистих драм.

Віра, що сиділа зараз навпроти них, за той же час немов стала зрілішою людиною. У ній теперішній не простежувалося жодної риси заляканої сірої миші, з якою вони зіткнулися в першу зустріч.

Дівчина спокійно і впевнено, з почуттям власної гідності, яка не переходить, проте, в гординю, передала їм просту білу папку.

- Що це? - Здивовано запитала Віка, приймаючи канцелярську приналежність.

- Відкрийте, погляньте.

Алекс зацікавлено перевів погляд із Віри на папку, обмінявся багатозначними поглядами з коханою. Потягся вперед, щоб забрати, і почав відкривати папку, поклавши її на стіл перед ними.

Щоб бачити обох дівчат, посунув крісло посередині, вмостився в нього за батьківською звичкою, всмоктаною з генами та з дитинства. У папці опинилися малюнки. Очікувано та несподівано одночасно.

Віка сьогодні робила забір крові сама. Але Алекс не міг не помітити сліди олівцевого грифеля біля нігтів, що погано відмивається. Це лише підтверджувало правдивість наданих їм авторами інформації. А також відомостей пильного Виконавця, який час від часу повідомляв їм, що Віра в порядку. Майже постійно захоплено малює.

- Це?.. - Алекс, що не стикався раніше з мистецтвом, а тим більше настільки реалістичним, не знав як запитати.

Це подарунок чи вона принесла свої роботи просто похвалитися? Захотіла поділитися своїми успіхами, підсумками проведення часу на самоті? Якщо подарунок, то навіщо?

Вона зрозуміла паузу, що тривала, вірно. Усміхнулася. Тепло. На щоках проступили милі ямочки. Від їхнього виду чомусь серце стислося, защеміло в грудях. Дивно, що здатність усміхатися і радіти чомусь у них, як і раніше, зберігалася.

– Це вам, – кивнула. - В подяку. І з ще однієї причини.

Алекс мовчав, ще не знаючи, як реагувати і чекаючи продовження.

- Подяка? - Здивувалася Віка.

- Якщо ви докоряєте себе за участь у цьому експерименті, то даремно, - зворушливо промовила Віра, повертаючи майже порожній кухоль на стіл.

Вона напрочуд довірлива, зазначив Алекс. Сидить у невідомій лабораторії. З людьми, яких бачила двічі та зовсім не знає. Без запитань приймає невідомий напій. Його оточують справді унікальні, чисті люди.

- Розумієте, - почала у відповідь на німі запитання, що застигли в очах учених, - На вашому місці могли опинитися зовсім інші люди. Жорстокі. Захоплені лише прогресом. Хоча тепер уже я маю сумніви в цьому. Але я бачу, як ви старанно тягнете час. І, мабуть, навіть шукаєте способу допомогти мені. Я не героїня. Я не знаю, як зможу пережити... це, - делікатно відвела очі, уникаючи дивитись на них і ховаючи сльози.

Будь-якій душевній силі є межа.

– Я звикла вірити своєму серцю. Так, воно можливо, помилилося про мого батька. Але ж хтось створив цей муляж турботи і любові до мене! Комусь було настільки не однаково...

Алекс і Віка переглянулися. Вони не дивилися з цього боку на ситуацію, що склалася. Чомусь не відчували гніву, ненависті, образи. Але все списали на свою звичку контролювати емоції. Дивитися ж з боку подяки їм навіть на думку не спало. Хоча вони не були в позиції настільки ж безвихідній, як їхня співрозмовниця.

– Кажу це тому, – продовжила Віра, – що мені здається – ви не видасте мене. Так от... у моєму... місці проживання зберігся все ж таки один священик. Напрочуд чиста, напевно свята людина. Він страшенно переживав, що ховається, боягузом себе вважав. Але мені, і ще кільком колишнім парафіянам, вдалося переконати його, що ми його тепер потребуємо більше, ніж стара з косою, яка чекала кожного священнослужителя. Кудись вони всі поділися. Деякі, звісно, просто працювати пішли. Але багато хто і зник у невідомому напрямку. Я розумію, що не знаю навіть близько стільки, скільки ви знаєте.