10:00

"Ти ще на крок ближче до мети".

Він дивився на цей напис у зошитах батьків останні десять хвилин. Їх принесли ще вчора, після тієї незабутньої зустрічі із замовниками. Але тоді він не зумів пересилити себе та відкрити їх.

Боявся, що дізнається про щось, від чого ще більше захочеться досягти логічного фіналу людського існування. А йому не можна падати духом. Він повинен витягти з пекла тих, хто сподівався на нього.

Коли сьогодні вранці він нарешті зважився розпочати читання, яке обіцяло бути захоплюючим, Віка активно пропонувала свою участь. Як небайдужа жінка, яка хотіла підтримати. І як допитливий вчений.

Він досить різко попросив залишити йому хоч трохи особистого простору. Потім довго пояснювався, намагаючись загладити свою різкість. Але вона не ображалася. Тільки зрозуміло обійняла його.

Зважившись читати, він до останньої секунди сподівався, що автори обдурили його. Або неправильно витлумачили записи. Адже кожен судить у міру власного сприйняття. Можливо, там заховані ще якісь підказки для нього.

І ось тепер Алекс дивився на цю добре знайому фразу, виведену до болю улюбленим почерком.

— Вікторіє, — покликав він.

Вона опинилася поряд миттєво. Ніби тільки й чекала на його поклик.

- Це не особисте, - засмучено протягнув чоловік.

Віка дбайливо взяла в руки зошит, прочитала перші слова. Нахмурилася. Батьки Алекса не зверталися до нього безпосередньо, але вона вже знала майже всю його історію – вони продовжували ділитися пережитим ночами, вивчаючи себе нових та аналізуючи минулий досвід. Керуючись практичною їхньою цінністю, а не лише ностальгуючи та мріючи про те, що здавалося у нинішніх реаліях неможливим.

- Ти ще на крок ближче до мети, - вдумливо прочитала вголос. – І цей крок – останній. Тепер ти маєш бути остаточно і по-справжньому готовий знати та діяти. Якщо ти читаєш ці записи, значить, ти у правильному місці, у правильний час. Ми любимо тебе...

Вона знесилено плюхнулася поруч із ним на ліжко, захлопуючи зошит.

- Творці вкрали їхні записи... Як тепер дізнатися, яку мету приготували тобі твої батьки, коли ми виберемося звідси? Адже це, напевно, було щось важливе! - обурилася в серцях, надіславши Алексу запитуючий погляд.

Він похмуро дивився з-під чола кудись крізь Вікторію. Мовчав.

- Алексе... - обережно торкнулася за руку, пересідаючи ближче. – Ми не обмежені у часі. Але воно не нескінченне для нас самих. І ми не можемо нескінченно засмучуватися. Це потрібно прочитати.

- Я все життя роблю те, що потрібно. Те, що я маю робити, - флегматично протягнув він. - Спочатку в по-дитячому наївній надії заслужити та утримати любов батьків. Потім у марній спробі заслужити гарною поведінкою їхнє повернення. Потім зі страху і дотримуючись настанов і інструкцій. Потім із страху загинути. Потім із дослідницького азарту та інтересу. Потім за звичкою... Я весь час роблю те, що маю.

- Якщо чергувати це з тим, що хочеться, буде трохи легше, - несміливо зауважила дівчина, довірливо нахиляючись до нього.

- Ти думаєш? - скептично хмикнув, але погляд його ожив, пересунувшись на неї.

Вікторія впевнено кивнула, не чекаючи каверзи.

Алекс рвучко потягнувся до неї, міцно обійняв і з усією пристрастю засудженої до страти людини поцілував. Вкладаючи в цю первісну, просту дію всі емоції, що накопичилися, і переживання.

На секунду нерішуче завмер, вирішивши, що зараз вона злякається, відсторониться і щось тендітне між ними звалиться від цього імпульсивного вчинку.

Але Віка не відсторонилася. Навпаки, в секунду його сумніву притягла до себе за шию, поглиблюючи поцілунок, вклавши в нього свої колишні страхи.

Тяжко дихаючи, продовжуючи міцно обіймати один одного, вони обоє посміхалися. Сьогодні вони знову перемогли маленьких внутрішніх демонів. Разом.

Нахилився до неї. Взяв у долоні її обличчя, немов у колиску. Зазирнув у вічі вдячно і ніжно. Тремтливо торкнувся губами куточка її губ. Знову обійняв. Ласкаво, заспокійливо.

Віка влаштувалась зручніше в його обіймах, і Алекс з подивом виявив, що тепер це і є його дім.