15:30

- Навряд чи я зможу передати всю гаму емоцій, які захльостують мене при думці про цю бідну дівчину, - задумливо промовила Вікторія, рішуче підводячись зі свого місця, щоб якнайшвидше вирушити в кімнату і ретельно вивчити досьє підопічної. - Але ось про що я не подумала навіть у нашу першу з нею зустріч... Може, вона зовсім не перша подібна жертва? Чи відбирали ви інших таких самих дівчат? Що траплялося з ними згодом? Адже для "фабрики ембріонів" якось знаходили тих дівчат. І ось що... Зараз так чітко зрозуміла, що може бути, і ми відібрані не першими. Бачу, що нас ретельно вирощували у заданих умовах, ліпили, як скульптори. Тільки захопитися такому терпінню та цілеспрямованості! - із гіркотою в голосі сказала генетик. - Чи є й інші такі пари вчених, які... замінять нас у разі невдачі?

Повисла незграбна тиша. Дві пари очей вичікувально дивилися на Виконавця. Він зосереджено мовчав.

- Ризикуючи зараз втратити навіть ті крихти вашої довіри, які встиг завоювати, я змушений промовчати. Не брешу, що тільки для вашого блага. Але гадаю, і ви зацікавлені в тому, щоб я теж був живий. Принаймні, поки що...

Вікторія здивовано вдивилась у похмуре обличчя людини навпроти. Як жахливо позначилося на ній вдавання довжиною в життя! Невже вона, так і не навчившись, розучилася співчувати іншим, дбати про душевне самопочуття оточуючих?

Прийняте ним рішення справді ставить його життя під загрозу. А її хвилює лише своя безпека.

- Вибачте мені, - вражено прошепотіла вона, стрімко покидаючи кухню.

Алекс кивнув чоловікові, що поринув у роздуми, і поспішив за нею, отримавши у відповідь машинальний кивок голови.

Наздогнати дівчину вдалося вже біля їхньої кімнати.

- Стривай! Куди ти? Та що з тобою?

Перехопив її руку, повернувши обличчям.

На нього дивилися два величезні янтарні озера, затоплені щирими сльозами про чужий біль і страхи.

- Невже ти не бачиш? - Схлипнула Віка.

- Давай спершу увійдемо до себе, - м'яко підштовхнув до дверей, увійшов сам.

Дівчина слухняно кивнула, заходячи слідом. Ключ у двері було вставлено зсередини. Ще один явний доказ ухваленого Виконавцем рішення. Чи знову підтасовування? Голова йшла кругом від обґрунтованої недовіри, що чергувалася з неймовірним бажанням довіряти. Як складно зрозуміти, хто насправді на твоєму боці барикад.

- Алексе, подивися на нас! - Схлипнула Віка, тільки-но він двічі провернув ключ у замку, а потім сховав його в кишені своїх штанів.

Плюхнулася на ліжко, схилила голову, обхопивши її долонями.

- Подивися тільки, на кого ми перетворилися! Давай будемо чесними із собою. Що ми вміємо? У чому наша цінність?

- Вікторіє, не поспішай з висновками, - вимовив стомлено і терпляче, сідаючи поруч і притягуючи її до себе за плечі. - Зрештою, без хибної скромності, ми – видатні вчені. Причому я змушений визнати, що цим ми обидва зобов'язані саме творцям, які дуже мудро вели нас весь шлях. Це може захоплювати або викликати ненависть, але вони буквально створили нас такими, як ми є тепер. Усі не можуть уміти все. Кожен має свою професію, своє покликання. Навіть у нинішній моделі світобудови.

- Я не про те говорю! - Стрепенулась, відсунулася на відстань витягнутої руки. – Професія може бути будь-яка. Але ж людяність! Вона однакова всім. А ми не бачимо серцем!

Фраза ця боляче хльоснула по серцю. Перед очима спливли образи батьків, які поступово розпливалися з роками, чия ідеальність і любов тепер раптом опинилися під питанням. Завдяки тим самим творцям.

Алекс нервовим рухом сховав руки в кишені, схопився, прямуючи до вікна, що полюбилося.

- Ти не маєш рації, - промовив розважливо.

Але в голосі читався сумнів, що ледве приховується.

- Ти не маєш рації, - уже твердіше повторив, і його слова пролилися бальзамом на душі обох, що бентежаться. - Поглянь на нас і наші життя під іншим кутом. Я втратив батьків у п'ять років. Їхнім заповітом було мімікрувати під суспільство в його новому форматі, щоб вижити. Щоб їхня жертва не стала марною. Розумієш?

Швидко обернувся, у пориві почуттів перейнявшись своєю промовою адвоката, що не відбувся.

Вона дивилася на Алекса крізь пелену сліз, наче він на її очах зумів створити диво.

- Я знаю, що це звучить як виправдання. Та чорт забирай! Це і є виправдання! Але!.. У пошуках поставленої батьками мети я облетів і проїхав усю планету, створюючи чи відвідуючи вже створені ними до загибелі таємні кімнати, в яких мене незмінно чекали нові підказки та нові відповіді, які породжували ще більше запитань. Я був позбавлений рідного дому, з яким пов'язана моя душа. Я голодував за людським спілкуванням, скований рамками системи. Так, і в мене були люди у спілкуванні. Але їх можна порахувати на пальцях. Все це було до горезвісних п'ятнадцяти років. А потім вони зникли. І ми обоє з тобою розуміємо, що навряд чи вони живі.

Запихкався, ніби щойно подолав на швидкість кілометрову дистанцію, стомлено опустився у крісло.

Вікторія мовчала, боячись зламати ланцюжок його думки, розуміючи, що далі буде.

- Я провів все своє життя, як щур у лабіринті, слухняний чужій волі. Бігав заданим маршрутом, сам того не розуміючи. Щоб тепер клітка зі мною та іншими щурами зачинилася. Пробач ще великодушно за порівняння... Тепер ти! Не знати батьків з народження і одразу потрапити в чуже середовище, без жодної рідної людини. Під постійним тотальним контролем! З уявними друзями. Так, уявними, не сперечайся! Я ще не можу тобі довести це, але бачу очевидне. І ти прощала та виправдовувала їх щоразу! Адже твої батьки не встигли навчити тебе цього. Ти просто така є. Зігнута залізними лещатами в химерну постать, осквернена чужим втручанням у долю і душу, але не зламана. Рятуєш невідомих тобі людей за покликом серця. І ось ми обидва, покручені, змучені, на межі свого фіналу... А я, прикро навіть, не пройшов лише останню інстанцію батьківських підказок, щоб дізнатися про свою кінцеву мету... І ось такі ми знаходимо насамкінець можливість бути людьми. Недосвідченими цуценятами, які відверто не пристосовані ні до чого, крім своїх геніальних інтелектуальних пошуків. І такими теж нас зробили! Не давши альтернативного шляху розвитку! Як насмішка долі. Насмішка тих, хто силою взяв собі право розпоряджатися чужими життями! І одного з їхніх службовців, який чомусь вирішив опинитися на нашому боці... Ймовірно, має особистий мотив... Все життя він пропрацював на цих монстрів! Ось його ми не пошкодували, а подумали про себе! Так, я зрозумів причину твого смутку. Засмучення людини, яка залишилася тут, сподіваючись врятувати цим життя чергової незнайомки... Не бачимо серцем, кажеш?