13:10

Нескінченним здавалося емоційне насильство, яке робили над нею день за днем (а вона розуміла, що роблять це продумано, планомірно). Віра намагалася перекрити щастям від заняття улюбленою справою.

Іноді це вдавалося. Однак щоразу у фінальних штрихах своїх малюнків вона виявляла обличчя дочки та батька. Вони готували. Вони сміялись. Вони радісно зустрічали її, яка втомилася після роботи. Вони плакали, читаючи сумну казку. Вони сперечалися, які вдягнути рукавиці: з кольоровими пальчиками чи сніжинками. Вони веселилися, ліпивши сніговика і з апетитом поїдаючи моркву, яка мала стати його носом.

В черговий раз відклавши скетчбук, Віра закуталася в плед і підійшла до вікна, витираючи сльози, що набігли. Чи побачить вона їх ще колись?

Миттєвим поглядом зачепилась за щось, що відбувалося на вулиці, що її мозок визначив як важливе. Придивилася.

Злякано здригнулася. Куди це він їх веде? Дивна пара вчених, чия взаємна симпатія була видна неозброєним поглядом усім, крім них самих, слухняно прямували до машини з тонованим склом. Дивну процесію очолював Виконавець, який на той час уже сідав на сидіння водія.

Невже її тендітна надія на порятунок, що з'явилася з приходом цієї жінки-дівчинки, що дала їй капсулу з невідомим вмістом, зараз звалиться? Чи може бути так, що рішення про них ухвалили так швидко, і просто знищать небезпеку? Адже вони встигли дізнатися надто багато.

А що робити тепер самій Вірі?

Вона зі соромом зізналася собі, що доля вчених хвилювала її набагато менше за свою. Втім, вона не знала їхніх справжніх намірів. А жаліти чи вірити більше нікому не поспішала.

Можливо, вони теж – лише частина розіграної з невідомою метою вистави.

Найдивніше, що із загальної концепції "постановки" вибивалося надто багато деталей.

Спробувавши абстрагуватися, стати немов стороннім спостерігачем, Віра відзначила щонайменше десяток таких дивацтв. Кожна із сторін, що беруть участь у даному фарсі, обігрувала іншу, підігруючи, зображуючи, увиваючи.

Відклавши роздуми про нестиковки на потім, вона квапливо попрямувала за блокнотом і ручкою. Вирішила, що так легко розлучатися з надією не можна. І якщо вчених відвезли не для вбивства, то колись вони повернуться. А їй ніяк не можна пропустити цей момент. Інакше вона знову опустить руки та здасться. Їй життєво необхідно знати, що вони повернутися до неї, а вона колись повернеться до своїх рідних.

Віра присунула до широкого підвіконня стілець, сіла зручніше, закуталася в шаль (одну з небагатьох речей, узятих з дому). Взялася за олівець, що стрімко списується, рішуче відкрила нову чисту сторінку і почала малювати, щохвилини поглядаючи у вікно, щоб не пропустити повернення своїх рятівників. Або мучителів.

Так вона просиділа кілька годин, майже не ворухнувшись. Лише рука з олівцем стрімко пурхала по папері.

Вона вперше у фіналі роботи із подивом виявила перед собою обличчя вчених, а не коханих людей. Віра відобразила їх із тією гамою емоцій, які змогла побачити серцем у день першої зустрічі...