14:10

Виходячи з кімнати у супроводі виконавця та представника штучного інтелекту, Віра ні секунди не сумнівалася у своїй подальшій долі. Однак крихітний промінчик надії тепер все ж таки вперто пробивався крізь товщу безнадійності та розпачу. Найміцніше стиснула долоню, мигцем глянула на виконавця. Чи помітив? Той йшов на крок попереду. Невдоволення не виявляв. Людина-робот позаду них, здавалося, взагалі нічого не помічала. Покірно рухався в заданому напрямку. Зовні ідеальний. Ймовірно, й інтелект мав видатний. Але був інертний за відсутності команд. Що ж, у цьому він мало відрізнявся від живих чоловіків її класу. Подумки усміхнулася гіркій іронії долі. Якщо вдуматися, не найстрашніша "бабина доля". Що якщо і їй бути трохи впевненішою у собі? Перестати чинити опір і озвучити свої умови участі. Нехай її вже й так спіймали, відібрали для експерименту. Але ж можна спробувати отримати з цього певну користь. Принаймні йдучи на дно, чому не відштовхнутися від нього, щоб випливти? Потонути вона завжди встигне. Крім того, пропонуючи їй роботу, виконавець обіцяв можливість врятувати її дочку та батька, забравши їх до себе, коли влаштується в другому класі. До того часу доглянуть за їх безпекою. Це неймовірний шанс. То чому б не спитати з них обіцяне? Чи краще мовчати про дитину та тата, щоб про них забули і вони вціліли? Можливо, краще в рідному болоті, ніж вище, але небезпечніше? Віра не помітила, як опинилася перед своєю тимчасовою кімнатою. Усередині було затишно. Те, що виконавець назвав "без особливого шику", їй уявлялося стриманою пишнотою в порівнянні з колишнім життям. Він увійшов слідом. Чоловік-робот залишився зовні. Здивовано озирнулась. Він приклав палець до губ, закликаючи до мовчання. Шепнув: 

- Тепер усе буде гаразд. 

Вийшов. Двері тихо клацнули, зачиняючись за ним. У замку двічі перекинувся ключ. Віра невидяче дивилася вслід виконавцю, занурена у роздуми. Те, що вона не знайшла в кімнаті та прилеглій до неї ванної жодної камери стеження, не означає, що їх тут немає. Що вона взагалі знає про ці сучасні карколомні технології? У перший день проживання тут їй нібито дали час прийти до тями після переїзду. На другий принесли контракт для ознайомлення та підписання. Про що в ньому йшлося, намагалася зрозуміти й увесь третій день. Дуже мудро написано. А ось тепер стало зрозуміліше. Робота, як же! Весь цей час мобільний телефон був глухим і німим. Мережа була відсутня. Зводячи себе, металася з кута в кут, шукаючи вихід із, вже зрозуміла, пастки. Адже обіцяла донечці дзвонити щодня. І ніколи обіцянок не порушувала. Батько зведеться теж. Наступного дня з'явився виконавець. З трохи винним виглядом притягнув фотографії батька та дочки. Щасливі з подарунками. Нібито від неї. Заявив, що потішив їх, пояснивши, що зв'язку тут немає. Злодійкувато зазирнув у вічі. Віра тільки важко зітхнула у відповідь. Ну як вона могла повірити, що дурі дозволять працювати з представниками другого класу? Надія, чи що, так людину засліплює? Втім, тепер вона чітко усвідомлювала, що в разі незгоди її просто викрали б. А так - няньчаться поки з нею. Головне, близькі у безпеці. Про них навіть дбають. Хоча й підозрювала, що це скоріше особиста ініціатива виконавця. І спочатку її найрідніші люди скоріше заручники. Що буде з ними, ризикне вона піти проти, страшно навіть подумати. Знесилено плюхнулася на широке м'яке ліжко. Воістину райські умови в пеклі. Куди вже іронічніше. Цікаво, схрещувати їх теж тут будуть під вивчаючими поглядами вчених десь у лабораторії? Здригнулася від такого жаху. Взяла з тумбочки блокнот і олівець. 

Їй дозволили займатися улюбленою справою – малювати. Тільки тепер вона зовсім не розуміла, що саме їй малювати. Добрі милі ілюстрації для дитячих книжок давно нікому не потрібні. Монстри та їхні шляхетні монстри-противники куди популярніші на ринку ілюстрацій. Видавництва з недавніх пір закриті. Після виходу заборони видання несанкціонованої літератури. Під це визначення попадала абсолютно вся художня література. А раніше видана поступово вилучалася з особистих та громадських бібліотек. Повсюдно спалахували яскраві вогнища, пожираючі думки та почуття людей. Як прогодувати свою крихітну, таку улюблену сім'ю? Розписувати чужі будинки та дитячі кімнати? Місто маленьке. Непостійні замовлення швидко скінчилися. Її, на щастя чи жаль, не вважали емпатом чи надто творчою особистістю та не ізолювали на якийсь острів, про який ходило стільки чуток і жодного слова правдивої інформації. Хто б нею поділився? Ті, хто виїхав, не поверталися... Рука мимоволі здригнулася. Олівець упав. Легкий рух витонченої ніжки у зручних кросівках, і ось уже грифель під ліжком. Неохоче сповзаючи з ліжка, Віра потяглася за олівцем. Він прокрутився під рукою, закочуючись ще глибше. Невдоволено пирхнула. Обурено бурмотячи, відкинула чубок з чола і знову полізла під ліжко. Опинившись там по саму талію, гарячковим рухом розкрила долоню. Посередині лежала маленька біла капсула. Поруч красувався клаптик паперу з поспіхом надряпаними, але зрозумілими літерами: "Не отрута. Прийняти тільки по команді". Продовжуючи бурмотіти щось про неслухняні олівці на випадок наявності прихованих камер, однією рукою Віра витирала сльози полегшення, що ллються по щоках. Тепер вона не одна. Отак вчена! Адже схитрилася непомітно вкласти їй капсулу! Обвела цих зазнайок! Виходить, можна! Їх можна перемогти! Швидко схаменулась. Хапаючи олівець, засунула крихітний клаптик паперу в рот. Кривлячись, почала думати. Куди подіти саму капсулу? У паніці озирнулася. Під ліжком нічого. Окрім олівця. Чудово! Ідея прийшла сама собою. Зняла прикручену до олівця гумку, підштовхнула вище. Шматок відгризла, щоб більше простору утворилося. Радісно сплюнула огризок гумки на підлогу. 

- Знайшовся, гад! - заволала. 

Втиснула капсулу, зверху огризок гумки рівним краєм догори. І поспішила виповзти з-під ліжка. Розпатлана. Заплакана. Дуже правдоподібно. А що щаслива, то ніхто не побачить, якщо дивитися в підлогу...