13:20

Чи так і було задумано спочатку? Майнула шалена думка, що зошити матері й батька з воістину неоціненними записами, які зробили його тим, хто він є сьогодні, лише фальшивка. Що, як це теж частина експерименту? І батьки не залишали йому ніяких фантомів та робочих зошитів, а зробили це набагато пізніше творці чи ті, хто на них працював. Ні, це зовсім манія величі. Він не настільки геніальний, щоб так з його персоною возитися. Та й про записник батько говорив ще в день розставання. А почерк батьківський дитині, що любить, важко з іншими сплутати. Він витратив кілька років, щоб дорослішаючи і набираючись знань (у тому числі з кабінету, на щастя, незмінної завідувачки), розгадати шифри в телефонній книзі. Серед безлічі завитків і химерних приписок до цілком реальних телефонних номерів людей, які дійсно існували, Алексу вдалося виокремити координати точок на карті. Потрібні були сотні годин кропіткої праці, щоб не пропустити не тільки явні підказки, а й жодної переписаної цифри, замаскованої під вихідний друкований текст, потім розставити їх по своїх місцях, знайшовши ключ і підказку. У цьому йому вкрай допоміг його "друг", взятий з дому за велінням "уважного серця" ще п'ятирічним малюком. Визначити, що батько говорив про іграшку, було найпростішим із поставлених перед ним завдань. Саме в ній були вшиті батьківські зошити із робочими записами та результатами лабораторних досліджень. Там же був клаптик карти міста з позначеними на ньому будинком та його координатами. Що, разом із нотатками, наштовхнуло на більш детальне вивчення телефонного довідника. Мабуть, уже всоте. Однак знайти координати було замало. Потрібно також обчислити їх послідовність та взаємозв'язок. Згодом це відігравало чи не вирішальну роль.

Годинами безперервно засиджуючись ночами в кабінеті завідувачки з циркулем, картою, лінійкою і всіма записами, Алекс на кілька років обзавівся темними кругами під очима. Він беззастережно став довіряти своїй "феї", хоч вони ніколи й не говорили до душі, відверто. Це було неможливо. Спершу через секретаря, який явно працював не лише у притулку. Потім, коли вихователь якимось чином позбавилася її присутності, через наявність виконавця. Він завжди був десь поблизу і особливої довіри чи душевної прихильності не викликав. Хоч і користь його заперечувати безглуздо - кілька разів той рятував хлопчика від, здавалося б, неминучої загибелі. Про те, що завідувачка щось знає, Алекс здогадався одразу після того, як з її кабінету зникла камера стеження, розміщена на надто помітному місці. Вона ніби просила його спершу переконатись у безпеці в будинку. Давала німі, але цілком очевидні підказки. Можливо, вона також працювала на систему. Він і після цього багато про це думав.

Але однозначної відповіді не знаходив. Їй доводилося займатися з дітьми до їхнього п'ятнадцятиліття. Примітно, що новенькі перестали надходити десь через рік після його прибуття до притулку. Ймовірно, їй весь цей час дозволяли залишатися людиною, а не машиною, що чіпували. Для чистоти експерименту, мабуть... За кількістю та змістом книг у її робочій бібліотеці Алекс також зробив висновок, що вона була науковим співробітником. Очевидно, не найпересічнішим. Можливо, навіть знайома з його батьками. Ніяк інакше її інтерес та турботу про нього він пояснити не міг. А щоб позбутися тривоги та сумнівів, йому неодмінно потрібно було знайти раціональне пояснення. У будь-якому випадку це були тільки його здогади. Поговорити вони ніколи так і не змогли. Після його п'ятнадцятиріччя та проходження "процедури" його добра фея - гарна, розумна і добра завідувачка (когось вона нагадувала йому...) незабаром зникла. Вихованців розподілили на подальші інстанції, а притулок, найімовірніше, закрили через непотрібність. Або ліквідували. Судячи з кількості об'єктів штучного інтелекту, творці віддавали перевагу саме їм. Простіше і дешевше в обслуговуванні, вимагають менше уваги та набагато ефективніше керовані. 

Алекс глянув на чоловіків і жінку, що сиділи на стільцях. Він, що цілком очевидно, не є людиною. Вона, і це однозначно, жива. Носієм чіпа не є. То чого ж хочуть від них із Вікторією творці, які зібрали тут усіх разом? У тому, що це саме вони приховані в тіні, біоінженер анітрохи не сумнівався. Інакше навіщо стільки пересторог? Навіщо тут опинився він сам, міг припустити. Але Вікторія... Він уважно подивився на гранично зібрану, зосереджену білявку перед собою. Та все ще гнівно продовжувала стискати і розтискати кулачки. Чи їй уже про все розповіли, чи вона виявилася куди тямущішою і зрозуміла майбутнє завдання сама (його самолюбство це трохи покоробило), але весь її вигляд висловлював мовчазний протест. Поступово приходячи до тями, Алекс продовжував аналізувати деталі, які раніше вважав простим збігом, щиро вірячи, що навіть генії-творці - лише люди і не можуть прорахувати абсолютно все. Отже, і випадковості місце має залишатися. А точніше, невипадковим випадковостям, ретельно створюваним Творцем. У день вильоту всі, окрім одного, борти були визнані непридатними до польоту, і на стартовому майданчику виявився лише їхній з Вікторією борт. Так іноді траплялося з низки об'єктивних причин, але цього разу так, що вони не могли не зустрітися. Те, що вони увійдуть у контакт і захочуть продовжити можливе спілкування, зовсім не складно припустити. Адже батько передбачив майже всю його поведінку на роки вперед. Людська природа взагалі вкрай передбачувана, якщо вникнути у суть мотивації. Алекс це знав напевно, ретельно вивчаючи нарівні з іншими науками. 

- Люблю спостерігати за їх поглибленим розумовим процесом, - ліниво вимовив один творець іншому. 

Той промовчав, майже свердлячи поглядом Алекса і Вікторію. Чого він чекав? Можливо, її подальших слів? 

- Говорити про присутніх у третій особі – так само неввічливо, як приховувати своє обличчя під час бесіди. Людина, яка поважає себе і співрозмовника, дивиться в очі. Якщо тільки не бреше та не маніпулює іншими. - Відкарбувала Віка, спалахнувши до коріння волосся від обурення.