14:00

- Запит "Як увійти?" сформульований невірно, - сказав м'який мамин голос (або схожий на неї - чого тільки не почуєш у тузі за рідними людьми!). 

Алекс підстрибнув від несподіванки, дивлячись на панель, що говорить. Мабуть, панель керування. Ось це так! Оце мама з татом! 

- А як правильно? - ні на що особливо не розраховуючи, спитав Алекс. Скоріше, просто думки вголос. 

- Розпізнавання голосу вдало завершено, - ще більш несподівано уклав приємний голос. - Озвучте ваш запит. 

- Мені треба увійти. 

Нуль реакцій та подій. За найближчі двадцять хвилин, поступово втрачаючи терпіння, Алекс перебрав десятки варіантів на тему. Кожні дві-три хвилини знову торкався стіни, викликаючи химерну панель. Мабуть, з метою безпеки вона швидко зникала. Проаналізувавши, він зрозумів механізм її появи.

Більше того, встиг звикнути до дива технологій та перестав дивуватися. Намагаючись не підвищувати голос, щоб знову не викликати до себе непотрібної уваги, він навіть справді заварив собі чай, відкрив банку варення. Ще одну дістав із льоху. Вирішив віднести у подарунок завучу. А то повертався щоразу невдячно з порожніми руками. Це у шість років він не розумів. Тепер бачив, що для нього вона правила порушує. А він тільки мовчав задумливо після повернення. Виправдовував себе тим, що принести їй не було чого. 

Туди і назад його везли у тонованому автомобілі. І навколишній світ залишався для нього загадкою. З притулку вихованців не випускали, мотивуючи це їхньою ж безпекою. Останнім часом він усе сильніше в цьому сумнівався, але заперечити не наважився. Тому що йти було нікуди й нема чого. Тому що відчував, що поки що краще залишатися в притулку. І тому, що не хотів створювати своїй "феї" додаткових проблем. Про гостинець з дому здогадався тільки цього разу. Передчуваючи здивовану добру усмішку завідувачки, хлопчик задумливо сьорбнув ароматний чай з незнайомої чашки.

Зачерпнув десертну ложку варення. Замружився від задоволення, ледь солодкий запах дістався до ніздрів, а ягоди торкнулися смакових сосочків на язику. Не зміг стримати самотню сльозинку, що скатилася по щоці. 

- Мамо, тату, впустіть мене, будь ласка! Я так за вам сумую... 

Опустив ложку у відкриту банку варення і ахнув, коли знову підняв голову. Стіна, як і прозора панель управління, кудись поділися. Зайнятий варенням та власним горем, не встиг помітити, куди саме.

Акуратно відставив чашку на сходинку ближче до стіни. Раптом доведеться швидко йти. Зачаровано дивлячись у до болю знайому кімнату, підвівся на ноги і, немов уві сні, потягнувся на поклик щасливого минулого. 

Значить, не здалося. Не вигадав сам. Вона існує. Але що ж далі? Алекс знав, що часу в нього достатньо. Усі попередні рази йому дозволяли перебувати вдома цілий день, до заходу сонця. Значить, і тепер можна не поспішати. Або, як кажуть мудреці, поспішати не поспішаючи. Він уважно озирнувся.

Тут нічого не змінилося. Повільно пройшов по кімнаті, трепетно пробігся пальцями по татових книгах і маминих колбах на іншій полиці. Здавалося, зберігся навіть запах батьків. Час нічим не потурбував цю схованку минулого. За спиною щось раптово клацнуло. Підстрибнув від несподіванки. Рука здригнулася і одна з колб мало не полетіла на підлогу. Встиг підхопити її. Видихнувши з полегшенням, поставив на місце. Озирнувся насторожено. Просто спрацював механізм і двері зачинилися.

Задумався. Ось начебто і замкнений, а не страшно і не тривожно. Навпаки, вперше почувається спокійним і в безпеці. 

- Ну, привіт, мамо, тату... Я вдома... - ностальгуючи, прошепотів хлопчик. 

- Привіт, сину. 

Відповідь спокійна. Наче він прийшов зі школи. А батьки зустрічають його, але кожен зайнятий своєю науковою працею. Начебто так відбувається щодня і це стало знеціненою рутиною. 

- Збожеволіти зараз не вчасно... - усміхнувся хлопчина. 

Повільно обернувся на звук. Перед ним стояв, як живий, його батько. Про всяк випадок зазирнув йому за спину. Мами там не було. Ласкава посмішка батька зробила рідне обличчя добрішим і привітнішим. 

- Не обманюйся щодо побаченого. На жаль, я – це не я. А лише фантом, заздалегідь підготовлений для тебе. Тому я не можу обійняти тебе та втішити, відповісти на твої запитання. Я - лише приготована заздалегідь промова, з любов'ю записана для тебе. На жаль, це максимум наших із мамою можливостей на момент запису. Але ми впевнені, що ти досягнеш значно більших успіхів. Вважаю, що тепер тобі треба сісти, знайти опору і подихати. Може, навіть поплакати. Це нормально – плакати у такі моменти. Ти – чоловік, але ти – жива людина. 

Батько замовк. Точніше, замовк дуже реалістичний фантом батька. Ошелешений сьогоднішнім днем і безперервними відкриттями, Алекс плюхнувся в улюблене батькове крісло. Він намагався не відривати погляду від фантома, побоюючись, що той може зникнути або подати якийсь важливий знак, який він по дурості пропустив би, вирішивши так недоречно дати волю почуттям. Його прозорливий, мудрий тато, здається, вперше помилився. Алекс не буде плакати. Він просто розучився це робити. Навіть у моменти найсильнішого душевного болю й туги, коли серце надривно кричало, благаючи про порятунок, обличчя його залишалося спокійним, а сльози тільки докочувалися до горла тугою грудкою, перлило в носі, зволожувалися очі. І весь його організм ніби раптом вирішував не плакати. Так що всі емоції збиралися всередині, не отримуючи бажаного вивільнення.