2045

Алекс дуже намагався виконувати всі інструкції батька, приховані у сімейному записнику. Він був щасливий, що тато виявився настільки далекоглядним і зумів передбачити кілька перших років розвитку системи. І він дотримувався його коротких інструкцій, даних на прощання. Решта – за ситуацією. Йому дозволяли бувати вдома. Чи то за хорошу поведінку. Чи тому, що продовжували вивчати поведінкові моделі вилучених із сімей дітей. Понад те, залишаючи його одного будинку на кілька годин, не контролювали. Так, приставлений до нього дивного вигляду чоловік, який називав себе не інакше, як виконавець, залишався біля будинку. Але в саму будівлю входив тільки Алекс. Бог знає, чому. Він списував це на довіру, заслужену зразковою поведінкою. Хоча й вірилося важко. Але іншого раціонального пояснення не знаходив. 

У той день він отримав безліч бажаних відповідей, але знайшов ще більше запитань. І ці ребуси треба було розгадувати йому самому. Він приходив сюди вже чотири рази. Саме сюди, не додому. Без батьків це лише будівля, набір зі стін, вікон і дверей. Кожен день народження дітям, що стали сиротами, дозволялося одне будь-яке бажання. Алекс розумів, що так їх перевіряють. Ще не цілком усвідомлював, навіщо. Але щоразу помічав, як примружуються очі вихователя, як скаче по блокноту ручка секретаря. І пише явно більше, ніж загадала чи попросила дитина. І діти наївно оголювали свої слабкості та приховані до того бажання. Вихователь задоволено кивала, виявляючи, що нічого не змінилося, мабуть, від створення світу. Хліб та видовища. А дітям – іграшки та солодощі. Ось і все...

Задовго до старту програми світ уже бадьоро марширував у глухий кут розвитку цивілізації. Алекс потаємно потішився, що його прізвище починається не на перші літери алфавіту. Це давало йому можливість простежити за іншими дітьми та дорослими та ретельно проаналізувати отриману інформацію. У шість років така можливість ще була. Тоді після новорічних свят (пізніше їх скасували, ввівши зовсім інші святкові дати і внісши цим неймовірну плутанину в уми ще живих людей) усіх зібрали у великій обідній залі, стали за списком викликати та запитувати про побажання до дня народження. Наступного року викликали з тим самим питанням вже лише за іменами, прізвища більше не згадувалися. Адже для дітей це так офіційно та відчужено. Так звучала офіційна версія викреслення "коріння". Версія прижилася. Впавши на сприятливий ґрунт ретельно культивованої жаги власної значущості. 

Він вибрав для себе тактику обережності і неквапливості, вивчаючи світ, що оновлюється, і притупляючи пильність мінливих дорослих. 

- Яку іграшку тобі хотілося б? - стомлено спитала вихователь, коли черга дійшла до нього. 

Характерно примружилася в очікуванні відповіді. Алекс важко зітхнув, відкидаючи сумніви і остаточно прощаючись із дитинством у цей момент. 

- Я хотів би побувати вдома, - тихо промовив. 

Такому дорослому, але все ж таки дитині, не спадало на думку, що будинок давно міг перестати бути власністю батьків. Що там цілком могли жити зовсім інші люди. Він просто не знав про це. Крім того, певну частку впевненості вселив у нього батько - незаперечний авторитет. Людина, якій малюк сліпо та беззастережно вірив у всьому. І якщо тато сказав, що через п'ять років йому треба побувати вдома і взяти записну книжку, то вона лежить там і все ще чекає на нього. Тільки не дуже зрозуміло, чому він не міг зробити це одразу. Напевно, тато боявся, що маленький Алекс не зможе відстояти блокнот перед іншими дітьми та дорослими. Або просто ще не зрозуміє зашифровану інформацію. Яка ж велика була спокуса забрати її в перший же похід! 

- Що, пробач? - однотипність дій чи відповідей присипляє. 

Зараз вихователь помітно підбадьорилася, струсивши головою, ніби струшуючи сонливість і водночас активуючи слух. 

- Я кажу, що якщо це можливо, то мені хотілося б... 

- Я чую тебе. Але чому не машину на пульті, наприклад? Можна навіть планшет або щось із сучасніших технологій. 

Проникливо зиркнула на нього і понизила голос майже до шепоту. 

- Тобі можна навіть книгу. За гарну поведінку. 

Секретарка незадоволено цикнула і записала щось ще. Алекс раптом зрозумів, що перевірці підлягає не лише їхня поведінка, а й виховательки. 

- Як ви дізналися? – довірливо запитав хлопчик. 

- Складно не помітити систематичну пропажу та повернення підручників зі свого кабінету, - добродушно хмикнула. Без засудження та зайвих питань. 

- Вибачте, - присоромлено опустив голову. - Я більше так... 

- О ні! - Вона мелодійно засміялася і притягла малюка до себе на руки, несподівано обняла. - Якщо ти перестанеш їх забирати, я навіть засмучуся. Тому що весь цей час до тебе вони тільки збирали пилюку на полицях. І я нічого з них не розуміла до ладу... 

Секретар дивно чмихнула і продовжила швидко записувати. Ймовірно, все ж таки їхній діалог.

Вихователь, єдина на весь притулок (вона ж і завуч – за рік дорослих тут помітно поменшало) приструнила ту одним лише поглядом. 

- Тепер хоч хтось пояснить мені, що там написано. 

Вона весело підморгнула Алексу. І вже на вухо додала: 

- Я навіть докупила ще кілька цікавих книг із... уцілілих. А на верхній полиці завжди лежать ласощі. Вони додаються до книг. Але ти чомусь їх ігноруєш. Не любиш солодке?