Живі. 2065

Алекс відчував себе так, ніби його назавжди вивели з рідного дому, коли потік людей розділив їх із Вікторією в аеропорту. Це було новим для нього станом. Або добре забутим старим... Мовчки рухаючись до арки контролю в такому ж безмовному натовпі, він поринув у спогади та роздуми. Все його життя було підпорядковане свідомому чи несвідомому бажанню знайти батьків або хоча б дізнатися, що з ними трапилося. У те, що вони ще живі, він давно перестав вірити. Але боявся собі в цьому зізнатися. Адже якби їм вдалося вижити, вони неодмінно дали б йому знати про себе. Забрали. Обійняли та втішили. Все своє життя, аж до сьогодні, він крок за кроком наближався до мети, ні на мить не перестаючи грати. Саме грати. Таке сприйняття реальності рятувало його психіку та придушувало дух опору системі. Аж раптом випадково зустрінута жива (а як ще назвати собі подібних?) перевертає все з ніг на голову. Чи, навпаки, повертає з голови на ноги? Що, якщо мета його була лише ілюзією? Адже батьків забрали (він все ще вважав за краще так оминати болісну правду про їхню загибель) давно. Тож чи варто продовжувати рух заданим ними маршрутом? 

Того дня п'ятирічний Алекс загинув разом із батьками, щоб на світ з'явилася зовсім інша людина. Доросла. Загрубіла душею. У притулку для вилучених у непідконтрольних батьків дітей ця метаморфоза рятувала його від надмірної уваги чужих дорослих. Набагато більше часу вони проводили з дітьми активними, життєрадісними колись, чиї почуття читалися у міміці та погляді, жестикуляції та мовленні. З ним така робота не була потрібна. Він був чемний і вихований достатньо, щоб не завдавати незручностей людям без обличчя, якими вони стали для нього. Насправді глибоко замкнувся в собі і спостерігав. Вивчав їх. І малих, і старих. Як заповів батько, грав у гру "Як всі". Він був досить покірним, щоб не викликати підозр у дорослих (адже процедура відбувалася не відразу, живих до неї готували поступово, хоч би як сильно поспішали з реалізацією проєкту). І досить відчував, щоб не викликати невдоволення інших дітей, яких ламали, підганяючи під систему. Ті, кого зламати чомусь не виходило, безвісти зникали. І Алексу було соромно собі зізнатися в тому, що йому байдуже, куди саме поділися ці діти, що вже підросли, але так і не підкорилися. Він, як і раніше, був безпорадний перед зовнішнім світом, що розпливався однією плямою перед очима, сповненими сліз відчаю, які підступали щоночі, але так і не сміли більше пролитися ніколи. Чи хотів він боротися із системою та перемогти? А що б він тоді запропонував замість цього світу? Чи має він, хай і вже дев'ятирічний, альтернативу світоустрою? Тому що прийти та зламати старий режим – мало. Потрібно принести на вівтар зруйнованого минулого щось нове. Чи погане, чи придатне - не має значення. Що-небудь. Що можна розвинути та перетворити. Він ревно виконував усі рекомендації батька, хоч і не розумів їхньої суті. Просто сподівався перший час, що якщо буде добре поводитися, то Творець неодмінно поверне йому найдорожчих людей. 

Світ швидко змінювався. Будинки Творця були закриті під різними приводами, звинувачені в різних гріхах. Втім, деякі звинувачення частково чи повністю відповідали дійсності. З іншого боку, саме так технологічно і будується найміцніша, непорушна брехня. Рецепт простий: візьміть щіпку правди і поставте на неї пісочний замок брехні. І він встоїть перед усіма негараздами, бо навіть щіпка правди сильніша за цілі замки брехні. І ті, хто знає про це, цілком на це покладаються невпинно. І перемагають. 

Разом з релігіями поступово зникали та всі, що будь-коли існували, релігійні писання, трактати та притчі. Зникали так, ніби ніколи не існували. Разом із багатьма іншими, майже всіма книгами. Під забороною опинилося все, що стосувалося традицій, релігій, почуттів та емоцій, самопізнання. Книги для навчання переписувалися, стрімко і безповоротно змінюючи історію, стираючи з землі події та навіть цілі покоління інших людей в ім'я створення нової цивілізації. Це не було таким складним завданням, оскільки вірний розрахунок творців дозволив розпочати перетворення вчасно. У той час, коли людство знесилено валилося з ніг від перенесених втрат, творцями ж і підлаштованих. Вправно і точно. Крок за кроком. Пройшовши війни, що висушують душу та торкнулися кожного селища і кожної сім'ї. Втративши близьких, дах і звичний спосіб життя. Втративши можливість працювати і виживати чесно, як це робили до початку подій. Пройшовши темряву, холод та голод. Не зумівши навіть гідно поховати тих, хто був дорогий, але на цьому етапі шляху зламався. Зіткнувшись з епідемією, що мала багато назв та перетворень, і найголовніше - забрала мільйони життів. Спочатку самостійно, потім за допомогою "вакцин". 

Вона раптово виникла і раптово змінилася іншою жахливою епідемією, коли ця перестала лякати. Переживши радіаційні сплески... Все, чого хотіли люди, що залишилися, щоб усе змінилося. Щоб це все зникло, випарувалося як страшний сон вранці.

І у такий момент не обирають, чого хочуть. А лише борються з тим, від чого страждають, від чого так старанно тікають. Не бачачи до пуття, що стане кінцевою точкою бігу. Як це зручно тим, хто чітко розуміє суть процесів та людської свідомості. То чи не це найзручніший момент для змін? Пані та панове, ставки зроблено. Ставок більше немає. І діти наступних за Алексом поколінь, які проходили процедуру вже при народженні, навіть не підозрювали, що можна жити інакше, ніж вони тепер. Вони не могли б і замислитись про це. Адже команди думати не надходило. Алекс здригнувся, опинившись біля арки контролю.