Живі. 2040

Коли в тебе немає надії, жити приречено набагато легше, ніж коли вона є. Так ухвалив для себе маленький Алекс цієї миті, і рішуче попрощався з надією на порятунок від рук люблячих батьків. Це нова гра. Новий квест, який він має пройти із честю. І, можливо, наприкінці його чекає нагорода важливіша за всі найсмачніші цукерки на світі. Він підняв на дорослих очі, повні не пролитих сліз, що застигли там океанами дитячого відчаю і болю. 

- Мене не поведуть з мамою та татом? - про всяк випадок спитав хлопчик у поліціянта. 

Йому було неважливо, куди йти. Нехай навіть у пекло, про яке він знає лише з Біблії, прочитаної з батьками затишними сімейними вечорами. Аби мама тепло посміхалася і тато міцно обіймав. Дивитись на хамелеона чи говорити з ним категорично не хотілося. Полісмен заперечливо похитав головою, не промовивши жодного слова. 

- А куди поведуть? - не здавався малюк у марній спробі отримати хоч трохи інформації. Якщо це нова гра, то спершу потрібно добре вивчити правила.

- Що ти причепився зі своїми дурними питаннями? - розлютився колега батька, нарешті помічаючи і його теж. - Куди поведуть, туди й підеш! 

Алекс кивнув головою. Спритно заліз на високий диван у вітальні і слухняно склав руки на колінах. Чекати він умів добре. Він взагалі багато чого вмів. Адже скільки є на світі прекрасних ігор, в які батьки грали з ним! 

- Ну й родина! - у розпачі скрикнув хамелеон, безглуздо змахнувши руками і квапливо виходячи з дому. 

Ймовірно, знову димітиме своїми моторошними сигаретами. Алекс запам'ятав це, неодноразово буваючи із батьком на роботі. Особливо цього року. А потім той зганяє безпорадність і образу за не отримане задоволення від капості на нещасному недопалку, з перебільшеною злістю розмазуючи його по асфальту. Коли немає слабкіших людей, зганяють зло на предметах. Вони вже точно не заперечать. Втім, їхня безмовність є ще більш дратівливим фактором. 

Поліціянт хмикнув, вперше демонструючи хоч якісь емоції, і сів у крісло навпроти Алекса, терпляче чогось чи когось чекаючи. Хлопчик періодично поглядав на великий круглий настінний годинник, але хвилини змовилися і змінювали один одну занадто повільно. 

– Тобі буде там добре. - Неголосно сказав полісмен, намагаючись не дивитись Алексу в очі.

Він кивнув головою. Чоловік теж глянув на годинник на своєму зап'ясті, важко зітхнув і теж вийшов. Теж від безпорадності. Теж закурив. Але якось інакше. Алекс поки що не міг чітко пояснити собі цю різницю. 

- Ідіот! – почув він. - Малець може запросто втекти! Поліціянт щось спокійно відповів, але відповідь хамелеона, очевидно, не заспокоїла. Він вихором увірвався у вітальню, втягуючи задушливий запах людини, яка щойно курила, в приміщення. 

- Ти тут? - здивовано, розгублено пробурмотів він, різко зупиняючись перед слухняним малюком.

Алекс знову промовчав. 

- Ну точно, чокнута родина... - махнув рукою і гепнувся у батьківське крісло. 

Чомусь коли там сидів поліціянт, Алекса так сильно це не обурювало. Він і не помітив, як невдоволено скривився. 

- Покрився мені тут ще! - зло виплюнув дорослий, і малюк зацьковано згорнувся на своєму місці. 

- Я ж говорив. Йому зараз не до втеч...

Правоохоронець теж поспішно повернувся. Полегшено видихнув, втішений своєю правотою. Співчуття, що пронеслося в його голосі, Алекса не обдурило. Він так і просидів, не ворухнувшись і не промовивши жодного слова, до приходу людей з опіки. І навіть, коли прийшли дві ці дивні жінки, він усе ще був у якійсь прострації. Чесно відповідав на їхні численні запитання. Але пізніше згадати ні їхні запитання, ні свої відповіді так і не зміг, як не намагався. Чесно взяв із дому лише одну дозволену із собою м'яку іграшку. Свою кохану. Сьогодні вона здалася втомленому малюкові особливо важкою. І чесно подав руку дорослим, щоб його назавжди вивели з рідного дому.