Живі. 2040

- Забутий острів? 

Мама з лячним розумінням ситуації поглянула на татового колегу. Той знітився. Неприємні люди зазвичай скисають, коли руйнується можливість зловтішатися, насолодитися власним домінантним становищем великого лиходія. 

Поліціянти за його спиною втомлено переступали з ноги на ногу. Здається, вони мали непросте чергування. А тут ще цей пихатий індик. 

В очах мами не було страху. Швидше навіть якесь умиротворення та полегшення. Часом чекати на гірший фінал набагато важче, ніж нарешті зустрітися з ним. Це очікування випиває тебе до дна, краплю за краплею жадібно пожираючи душевні сили. Батько підбадьорливо стиснув ніжну долоню своєї дружини. Вона вдячно посміхнулася йому одними куточками губ. Очей посмішка не торкнулася. І Алекс злякався. 

- Навіть не будете сперечатися? - розчаровано протягнув колега батька, в останній спробі оживити ситуацію. 

- Якщо ти чекаєш на шоу з втечею, гонитвою з поліцією, - батько шанобливо кивнув служителям правопорядку і ті незграбно повели плечима, - то ми змушені тебе засмутити. Я бачу, що ці люди втомились і так. Крім того, досить прозорливий для того, щоб розуміти свою долю. Втім, недостатньо мудрий ще, щоб про це промовчати. Так що... 

Папа повів плечима, ніби натякаючи, що можна переходити до логічного завершення візиту. 

- Яке останнє слово? Хоча б дитині своїй... - ще одна жалюгідна спроба провокацій. І тиша у відповідь. – Може, помилка взагалі? Я не бачу у вас почуттів... 

- Бридке завжди передбачувано. Тож усе важливе своєму синові ми вже сказали. Твоє завдання лише супроводити нас у кінцеву точку. 

Алекс нічого не розумів із дорослої розмови. Крім того, що тата і маму зараз кудись відведуть. Їх спокій і смиренність породжували подібні почуття у ньому. Крім того, йому чомусь страшенно хотілося спати. Принижений, але не бажаючий здаватися чоловік-хамелеон, який мімікрував під нові порядки, роздратовано кивнув поліцейським. Ще кислішу міну він видав, коли ті знехтували правилами і не стали надягати на батьків заздалегідь заготовлені кайданки. Поважно кивнувши, один із поліцейських вказав на двері. 

Коли батьки рушили вперед, Алекс машинально пішов за ними. Вони завжди разом. Тому хлопчик встиг почути тихе і сповнене щирої подяки та вини "Спасибі за маму" одного з полісменів. Мабуть, батьки зуміли вилікувати його матір. Хлопчик так пишався своїми мамою та татом. Так хотів бути подібними до них. І якщо вони сміливо кудись ідуть, значить, і він їх не осоромить. Навіть якщо дуже страшно та нічого не зрозуміло. 

- Е, ні, малюк... - єхидно захихотів хамелеон. - Ти залишишся тут. До приїзду опіки. 

Смакуючи кожне слово, він не відриваючись дивився на батьків Алекса, які виходили з дому. Він теж розгублено дивився їм у слід. Не озирнулись. Тільки мама на цих словах трохи здригнулася, і батько потяг її за руку трохи сильніше. Хамелеон навряд чи помітив це. Адже він не грав із батьками у чарівні ігри на увагу. Дивлячись на нього, взагалі було складно припустити, що в нього колись були батьки. А якщо були, то чому він все одно такий злий? Поліцейський співчутливо й збентежено посміхнувся, на мить зупинившись на порозі. Але похитав головою якимсь своїм думкам і тихо зачинив за собою двері.

У кімнаті залишилися тільки Алекс, татовий колега-хамелеон та один із чотирьох поліцейських. Десь у глибині душі хлопчик сподівався, що там, на вулиці, тато зараз відчайдушно бореться з трьома поліцейськими, перемагає, і з хвилини на хвилину увірветься до хати, щоб урятувати його, Алекса. Але, на жаль, раціональна частина його свідомості твердо знала, що це не так. Фізична сила не була серед пріоритетів розвитку їх сім'ї. Батько чудово володів скальпелем, працюючи судинним хірургом. Мама чудово справлялася з реактивами, бо ж є науковим співробітником лабораторії, назву якої Алекс так і не навчився вимовляти. Але хлопчик жодного разу не бачив їх у тренажерному залі. А меблі під час нечастих переїздів незмінно вносили та виносили з будинків найняті вантажники. Тож нічого, важчого за покупки в магазині, в руках батька він не помічав. А з усіх тяжкостей, побачених у руках мами, найбільшою була стопка нових книг з нейробіології. Крім того, батьки незмінно говорили синові, що фізична сила – найпримітивніша мова, за допомогою якої спілкуються люди з низьким рівнем інтелекту. Майбутнє за розумом та наукою.