Живі. 2040

За спиною лунав чийсь сміх.

У той момент, коли за хлопчиком зачинились двері в таємну кімнату батьків, маленький Алекс ледь не обернувся від страху. Цей звук для нього символізував щось закінчене перед загадковим новим. Він подумав, що не знає, як потрапити до цієї кімнатки, вхід до якої ніяк не виділявся в стіні. Кожного разу батько або мати приводили його туди та самі відчиняли кімнату. Він ніколи не опинявся тут сам. Ось він, його програш. Він не зможе виконати завдання батька. Тому що записна книжка залишилась у кімнаті. Кімната закрилась. Поряд лише вхід у підвал із ретельно розставленою зимовою консервацією, варенням та повидлом. Навіщо мама все це робила, залишилося загадкою. Все ж можна купити в магазині. Але вона завжди ласкаво посміхалась і відповідала, що ці прості і навіть у чомусь примітивні дії допомагають їй заспокоїтися та розслабитися. Ось таке хобі...

Але ж він так і не запитав батька, як відкрити двері. На цій думці, сповненій відчаю, його і впіймав здивований той самий сміх, здається, незнайомої людини.

Чомусь по спині побігли неприємні мурахи. Повертатися, всупереч логіці та інстинкту самозбереження, хлопчик не поспішав.

Зрозуміло, що в їхньому домі опинився хтось чужий і не зовсім дружній. А що він зробить? Страшенно заплаче?

Дитяче сердечко сполохано підскочило. Батьки виходили першими. А це означає, що зараз вони стоять просто за його спиною і перед обличчям ворога.

Отже, можливо, це взагалі не ворог? От же ж яка надія: навіть у прірві вимальовуються фантомні варіанти кращого розвитку подій.

- Вважаєте, що підвал - підхоже місце для схованки? - запитав той самий неприємний голос.

Цікавість все ж підштовхнула Алекса повернутися.

Хлопчик здивовано побачив перед собою одного з батькових колег. Запитання бігали у його голові, як Смішарики.

Батько не кликав в гості нікого. Або кликав, але не сказав родині? Ні, малоймовірно. Протягом усього цього року ніхто в гості взагалі не приходив. Навіть його, Алекса, друзі. І потім: батько завжди попереджав, якщо чекали на гостей. Так заведено в родині. Щоб кожен встиг підготуватися до їх приходу. Щось на зразок кнопки "Увага, небезпека!", що оголошувала фінал розміреного життя і сталий хід подій, який вніс у їхню повсякденність певний спокій.

В такі моменти мама розпочинала непередбачене прибирання, готування чи замовлення смаколиків додому у дорогих закладах громадського харчування, одягалася відповідно до формату майбутньої зустрічі. Батько щось планував, немов перед доповіддю на нараді. Алекс слухняно йшов до своєї кімнати складати іграшки і наводити зразковий порядок та ліпити на обличчя привітну посмішку.

Не те щоб хлопчик не любив гостей. Він був ще занадто малий, щоб точно визначити це. І не те щоб він ревнував до батьків і вимагав більше уваги. Йому й так її вистачало. Іноді навіть занадто. Батьки проводили з ним надзвичайно багато часу. Вони грали з ним, ледве помітно, але дуже активно розвиваючи більшість сторін розуму малюка. Змушували мозок нескінченно працювати, тренуватися, вигадували нові, іноді досить дивні на думку Алекса, ігри для спільного проведення часу. І все це разом з чітким режимом дня (який, однак, зовсім не нагадував режимний об'єкт) давало приголомшливі результати - до п'яти років хлопчик вільно читав, грамотно висловлював свою думку рідною мовою та формулював її однією із міжнародних мов, рахував та писав (поки з помилками), досить непогано малював, настійливо вивчаючи будову людини, та цікавився тими галузями людських знань, які не кожен дорослий може оцінити на достойному рівні.

Коли батько повідомив йому, що відвідування дитячого садка не обов'язкове, він не надто розгубився. Там йому часто було нудно, і він зазвичай сприймав це як необхідність за загальними нормами, що не дозволяли маленькому залишатися вдома самому, поки батьки на роботі. Все ще було звичним судити за зовнішнім виглядом та віком, на жаль, для Алекса.

- Я вже збиралася підібрати якийсь джем до чаю. Ти, як завжди, вдало підібрав момент, - посміхнулася мама.

В неї дивовижно виходило гостинно зустріти відвідувачів і при цьому дати зрозуміти, що вони не надто довгоочікувані. Ось, здавалося б, і нічого не сказала. А всі все чудово зрозуміли.

Алекс теж зрозумів. Що це той рідкісний випадок, коли мама відчайдушно бреше. Тому що вона не могла бути радісною для людини, за спиною якої стояли чотири поліціянтів.

- Хочете запропонувати мені чай? - брови не запрошеного гостя здивовано злетіли догори, куточки губ підскочили з саркастичною посмішкою.

- Боюся, що ні. - чітко відповів батько, привертаючи до себе увагу.

Атмосфера в кімнаті раптово змінилася. Градус напруження швидко піднявся.