Живі. 2065

У каро-зелених очах заблищав страх. Але він миттєво взяв себе в руки. Проклята арка могла у мить обнулити його, якби вважала небезпечним.

Секунди тягнулись, як павутина, плетучи навколо липкий кокон страху. Один, два, три... Скільки в черзі людей? Якщо рахувати, можна не думати. Головне, не персоналізувати цифри. Мозок повинен бути чистим. Або порожнім. Одне і те саме. Команди думати не було.

Лампочка змінила колір з червоного на помаранчевий. Перші етапи перевірки пройдені. Залишилися гормони та емоції.

Клята арка пищала, моргаючи декілька разів помаранчевим, ніби почала сумніватись у правильності свого рішення.

Він обернувся. Дуже своєчасно - навколо себе, на 360 градусів. Так він побачив натовп за собою. Ну звичайно, вони спокійні. На обличчях жодної емоції. Певно, він засумував за тим, що зміг запам'ятати: роздратоване бурчання в черзі за тобою, якщо ти сповільнюєш процес. Цикання вголос, щоб винуватець точно зрозумів, кому адресований характерний звук.

Ніякої агресії. Тим паче без команди. Ніхто не утискує твою гідність і не викликає комплексів. Які, до диявола комплекси, у штучного інтелекту!

Плечі опустилися. Арка моргнула зеленим, він пішов далі. Борт мав піднятися через п'ятнадцять хвилин. В черзі все ще залишалося не менше ста потенційних пасажирів. Але серед них уже не було її. Принаймні, у зоні видимості її не було. Але він сміливо сподівався, що побачить її на борту.

На табло аеропорту з'явилось завдання: розмістити в your.book.of.life пост на тему "Нове обмеження прав забутого острова".

За вікном рівно і майже непомітно дзижчав, піднявшись, наступний борт. Звідки у цих циніків стільки поетичності? Треба ж було так систематично створити всю цю ситуацію, розпорядитися так людьми, а потім ще й змінити лексику. І боже бережи, не дай Боже помилитися...