Глава 12

За всю дорогу хлопець мовчав і постійно про щось думав. Йому було настільки фігово, що він не знав, що робити. У голові Мела змішалися страх за Настю, ненависть до Аделіни, втома від постійних проблем та бажання нарешті закінчити весь цей кошмар. Він дивився у вікно машини на нічне місто, але майже нічого не помічав. Ліхтарі, дороги, люди — усе зливалося у суцільну розмиту картину.

Мела від його специфічних думок відволік голос Жені, яка промовила до нього:

— Агов, Костю, ти що заснув? Ей, ми вже приїхали. Чи ти хочеш далі поїхати?

Дівчина легенько штовхнула його у плече, намагаючись повернути до реальності. Вона бачила, наскільки виснаженим був її брат, але зараз їм усім потрібно було триматися.

— А ой, вибачте. Я трохи задумався, що не помітив, як ми приїхали, — виходячи з машини промовив хлопець.

Його голос звучав тихо та втомлено. Навіть рухи стали повільними, ніби на плечах у нього лежав величезний тягар.

Всі віддячили таксисту та пішли в бік дільниці, не промовляючи зайвого. Дорогою панувала тиша, наповнена напругою та думками кожного: Катя і Артем обговорювали між собою стратегію, як правильно підтримати Настю, а Мел ішов поруч, намагаючись приборкати хвилювання і готувати себе до зустрічі із коханою.

Нічне повітря було прохолодним. Десь неподалік лунали сирени машин, а вулиці виглядали майже порожніми. Атмосфера навколо лише підсилювала тривогу, яка сиділа всередині кожного з них.

Четвірка дійшла до пункту призначення та зайшла всередину. Старе приміщення дільниці зустріло їх холодним світлом ламп, запахом кави та паперів. У коридорах було тихо, лише зрідка проходили поліцейські, обговорюючи між собою робочі справи.

Вони знайшли Олександра, який провів їх до кімнати допитів, де на них чекав затриманий. Артем і Катя залишилися за скляною перегородкою, щоб спостерігати за ходом допиту, не втручаючись у процес.

Катя нервово стискала руки, дивлячись на Назара. Вона не могла зрозуміти, як людина могла дійти до такого, але водночас бачила у його очах страх та каяття.

Бочаров зі своєю сестрою зайшли до допросної, де на них чекав Назар, готовий чесно розповісти все, що знав.

— І так, ми можемо почати допит, який зможе дати певний здвиг у нашому розслідуванні, — промовив Санич усім присутнім.

Олександр говорив спокійно та професійно, але навіть він виглядав втомленим після всіх останніх подій.

— Можеш починати розповідати все, що знаєш. Докладно та не забуваючи нічого. Зрозумів мене? — дуже грубим голосом промовив Костя.

Його очі були сповнені злості. Мел ледве стримував себе, щоб не зірватися на хлопця просто тут.

— Та зрозумів я. Міг би якось добріше промовити, — спокійно відповів Назар.

Він виглядав виснаженим. Під очима були темні кола, а руки трохи тремтіли. Було видно, що він уже сам заплутався у всій цій історії та шкодує про свої вчинки.

Хлопець почав розповідати все докладно: хто його спільники, з ким співпрацював, і навіть ті дрібниці, які могли здатися несуттєвими. Він говорив щиро і без прикрас, адже розумів, що саме чесне зізнання може допомогти врятувати людей, яких він ледь знав, але вже відчував відповідальність за них.

Назар розповів про Аделіну, її маніпуляції, погрози та людей, яких вона використовувала для брудних справ. Він зізнався, що спочатку погодився через страх та гроші, але в останній момент совість не дозволила йому зробити непоправне.

На щире зізнання пішло приблизно 1,5–2 години. Допит міг би продовжуватися далі, якби його не перебив дзвінок мобільного Мела.

Різкий звук телефону змусив усіх здригнутися. Костя швидко дістав телефон і, помітивши номер лікаря, миттєво вийшов із кімнати.

Хлопець вийшов із кімнати та взяв слухавку, намагаючись говорити спокійно і без нервів:

— Так, я вас слухаю, Іван Іванович. Ви щось хотіли?

— І тобі доброго дня, Костю. Дзвоню з приводу твоєї дівчини та сестри Каті. Хочу повідомити новини, — промовив лікар незрозумілим голосом, який Мел не міг одразу розпізнати.

Від цих слів серце хлопця почало калатати ще сильніше. Він боявся почути найгірше.

— І які новини ви хочете мені повідомити? Вони хороші чи погані? — з хвилюванням у голосі запитав Бочаров.

— Гарні. Настя вийшла з глутаргічного сну. Але вона відмовляється говорити як зі мною, так і з іншим медперсоналом. Можливо, ви чи її сестра приїдете та поговорите з нею, — пояснив лікар.

На кілька секунд Мел просто завмер. Він не одразу усвідомив сенс почутого. Потім його очі наповнилися полегшенням.

— Добре, тоді до вас приїдуть Катя та Артем, і вони поговорять з Настею та все вам розкажуть, — спокійно промовив Мел. — До зустрічі.

— До зустрічі, Костянтин, — відповів лікар.

Мел кілька секунд стояв мовчки, намагаючись переварити новину. Усередині нього ніби впав величезний камінь.

Мел підійшов до скла, за яким стояли Артем і Катя:

— Їдьте до лікарні. Настя вже вийшла з глутаргічного сну. Вона відмовляється розмовляти з лікарем та медичним персоналом.

Катя прикрила рот руками від шоку, а на її очах одразу з’явилися сльози радості.

Потім він повернувся до слідчого, який запитав:

— Хлопець усе розповів докладно. Знаєш, хто за цим стоїть?

— І хто ж? — запитав Мел.

— За цим всім стоїть Аделіна та якийсь Макар. Я вже відправив за адресою, яку назвав Назар, опергрупу, яка їх затримає, — з полегшенням відповів слідчий.

Олександр виглядав більш спокійним, адже нарешті з’явилися конкретні докази та нитки, за які можна було зачепитися.

— Дякую тобі, Олександре, за все, — втомлено промовив Мел, потім звернувся до Жені:
— Я поїду до лікарні. Хочу поговорити з Настею.

— Добре, можеш їхати. Я залишуся тут, — обіймаючи брата, сказала Женя.

У її голосі звучала підтримка. Попри всі власні проблеми, вона щиро переживала за Костю.

Мел вийшов з допитової та замовив таксі до лікарні. Дорогою він поринув у власні думки: про небезпеки, які пережили, про спокій Насті та радощі, які його чекали.