Глава 5

Дівчина не могла зрозуміти як вона опинилася у лікарні. У неї було купа питань і жодних відповідей. Біла стеля над головою здавалася надто яскравою, лампа тихо гуділа, а запах ліків і антисептику різав ніс. Вона дивилася на крапельницю, яка повільно відраховувала секунди її перебування тут. Крапля за краплею падала у прозору трубку, ніби хтось рахував час, який вона втратила. Вона намагалася пригадати, що сталося перед тим, як вона опинилася тут. Спогади приходили уривками: темна кімната, сильний біль у грудях, відчай, телефон у руках… але далі все обривалося. В голові стояв туман. Їй здавалося, ніби вона дивиться на власне життя крізь товсте запітніле скло — все знайоме, але водночас чуже і далеке. Серце билося повільно, важко, а тіло було настільки слабким, що навіть простий рух рукою здавався виснажливим.

У палаті було тихо. Лише іноді з коридору долинали приглушені кроки медсестер, звук каталок і чиїсь далекі розмови. Настя повільно повернула голову до вікна. За склом був похмурий осінній день. Небо було сіре, а дерева вже майже скинули листя. Холодний вітер хитав тонкі гілки, а дрібний дощ залишав на склі довгі прозорі смуги. Здавалося, сама природа сумувала разом із нею.

Вона у такому стані пролежала дві години, допоки до неї в палату не зайшла її сестра і подивилася на старшу та згадала про слова лікаря. Перед тим як зайти до палати, Катя кілька хвилин стояла під дверима. Вона не могла змусити себе відкрити їх. У голові крутилися слова Івана Івановича:

— Їй потрібен спокій. І обов’язково — курс лікування. Інакше наслідки можуть бути серйозні.

Катя глибоко вдихнула, витерла очі і нарешті відчинила двері. Її серце стискалося від страху. Вона боялася не самої розмови — вона боялася реакції Насті. Боялася побачити в її очах біль, розчарування і той самий вогонь, який може згаснути від однієї фрази.

Каті було дуже важко сказати своїй сестрі про курс лікування, але їй потрібно було повідомити цю інформацію. Молодша ледве себе стримувала, щоб не заплакати. Її руки трохи тремтіли, коли вона заходила в палату.

-Привіт сонечко, - привіталася із своєю сестрою дівчина. - Як себе почуваєш?

-Привіт люба, краще нікуди. А ти як?- ледве промовила Настя.

Голос її був тихий і трохи хрипкий. Було видно, що говорити їй важко. Її очі були втомленими, але навіть зараз у них залишалася та тепла ніжність, до якої Катя звикла ще з дитинства.

- Я нормально, все постарому,- відповіла Катя з фальшивою посмішкою на обличчі.

Вона намагалася виглядати спокійною, але очі видавали її хвилювання. Настя одразу помітила це — Катя нервово стискала край своєї кофти, а її голос постійно зривався.

-Ти чимось засмучена?- запитала Настя у своєї сестри.

Настя завжди добре відчувала емоції близьких людей. І зараз вона одразу помітила, що Катя поводиться дивно.

-Тут таке діло, - Катя ледве видавала з себе ці слова.

Вона опустила погляд на підлогу, ніби шукала там потрібні слова.

- Ну давай, говори не тягни резину, - хриплим голосом промовила Настя.

- Ти тільки не хвилюйся. Добре? - тремтячим голосом сказала дівчина.

- Добре, я постараюсь не хвилюватись,- сказала якимось дивним голосом Настя.

Вона вже почала відчувати, що зараз почує щось неприємне. У грудях знову з’явилося те саме тривожне відчуття, від якого ставало важко дихати.

-Так, ось. Я ходила до твого лікаря, і він сказав, що тобі потрібно пройти курс лікування. Іван Іванович сказав, що тобі на даний момент потрібно відмовитися від співу, бо у тебе невеличкі проблеми з голосовими зв'язками. Ііііі ...

-Що? Ти зараз жартуєш, сестро? - майже нервово спитала Настя.

В її очах миттєво з’явився страх. Саме спів був тим, заради чого вона жила останні роки. Саме сцена допомагала їй забувати про всі проблеми.

-Ні, я не жартую. І ще, - як Каті не хотілося це говорити, але вона скаже їй, - ти повинна ходити на прийом до психотерапевта або психіатра.

-Ти що на повному серйозі зараз це говориш? Скажи, що не правда, - зі слізьми на очах запитала Настя у своєї сестри.

У той момент їй здалося, що весь світ почав руйнуватися просто у неї на очах. Вона дивилася на сестру так, ніби сподівалася почути: «Це був жарт». Але Катя мовчала.

Катя не стримала свої сльози, бо їй було боляче дивитися на свою сестру і вона підбігла до лікарняного ліжка та почала плакати.

- Сестричко, не плач, будь ласка, - Настя почала заспокоювати свою сестру.

Дівчина сиділа біля ліжка та плакала. Вона так сильно переживала за свою старшу сестру, яка завжди була поруч і підтримувала її. Катя пригадала, як Настя колись водила її до школи, коли батьки працювали. Як вони разом співали на кухні під старий магнітофон. Як Настя мріяла стати співачкою і виступати на великій сцені. І тепер їй потрібно було сказати їй, що співати не можна. Це здавалося несправедливим.

Катя згадала ще один момент із дитинства. Як одного разу маленька Настя влаштувала вдома «концерт» для всієї родини. Вона стояла на табуретці з гребінцем замість мікрофона і співала настільки щиро, що навіть батько, який рідко показував емоції, посміхався. Тоді всі сміялися і казали, що колись вона стане великою артисткою. І саме ця мрія зараз висіла на волосині.

Тим часом Мел закінчував записувати свою нову пісню, але він весь цей час думав про свою кохану і її самопочуття. Студія була напівтемна, тільки лампи над пультом освітлювали апаратуру. У навушниках звучала остання версія треку. Йому було так гірко на душі, що закінчення створення нової пісні видалося вічністю і аж після її написання хлопець видихнув з облегченням.

Він кілька разів помилявся під час запису, забував слова, хоча знав їх напам’ять. Команда помічала його стан, але ніхто нічого не говорив. Усі бачили, що Костя зараз десь далеко у своїх думках.

- Нарешті, ми закінчили працювати над новим треком, - сказав Мел. - Можна проїхати додому і відпочити.