Глава 5

Дівчина не могла зрозуміти як вона опинилася у лікарні. У неї було купа питань і жодних відповідей. Біла стеля над головою здавалася надто яскравою, лампа тихо гуділа, а запах ліків і антисептику різав ніс. Вона дивилася на крапельницю, яка повільно відраховувала секунди її перебування тут. Крапля за краплею падала у прозору трубку, ніби хтось рахував час, який вона втратила.

Вона намагалася пригадати, що сталося перед тим, як вона опинилася тут. Спогади приходили уривками: темна кімната, сильний біль у грудях, відчай, телефон у руках… але далі все обривалося. В голові стояв туман.

У палаті було тихо. Лише іноді з коридору долинали приглушені кроки медсестер, звук каталок і чиїсь далекі розмови. Настя повільно повернула голову до вікна. За склом був похмурий осінній день. Небо було сіре, а дерева вже майже скинули листя.

Вона у такому стані пролежала дві години, допоки до неї в палату не зайшла її сестра і подивилася на старшу та згадала про слова лікаря. Перед тим як зайти до палати, Катя кілька хвилин стояла під дверима. Вона не могла змусити себе відкрити їх. У голові крутилися слова Івана Івановича:

"Їй потрібен спокій. І обов’язково — курс лікування. Інакше наслідки можуть бути серйозні."

Катя глибоко вдихнула, витерла очі і нарешті відчинила двері.

Каті було дуже важко сказати своїй сестрі про курс лікування, але їй потрібно було повідомити цю інформацію. Молодша ледве себе стримувала, щоб незаплакати. Її руки трохи тремтіли, коли вона заходила в палату.

-Привіт сонечко, - привіталася із своєю сестрою дівчина. - Як себе почуваєш?

-Привіт люба, краще нікуди. А ти як?- ледве промовила Настя.

Голос її був тихий і трохи хрипкий. Було видно, що говорити їй важко.

- Я нормально, все постарому,- відповіла Катя з фальшивою посмішкою на обличчі. Вона намагалася виглядати спокійною, але очі видавали її хвилювання.

-Ти чимось засмучена?- запитала Настя у своєї сестри.

Настя завжди добре відчувала емоції близьких людей. І зараз вона одразу помітила, що Катя поводиться дивно.

-Тут таке діло, - Катя ледве видавала з себе ці слова.

Вона опустила погляд на підлогу, ніби шукала там потрібні слова.

- Ну давай, говори не тягни резину, - хриплим голосом промовила Настя.

- Ти тільки не хвилюйся. Добре? - тремтячим голосом сказала дівчина.

- Добре, я постараюсь не хвилюватись,- сказала якимось дивним голосом Настя.

Вона вже почала відчувати, що зараз почує щось неприємне.

-Так, ось. Я ходила до твого лікаря, і він сказав, що тобі потрібно пройти курс лікування. Іван Іванович сказав, що тобі на даний момент потрібно відмовитися від співу, бо у тебе невеличкі проблеми з голосовими зв'язками. Ііііі ...

-Що? Ти зараз жартуєш, сестро? - майже нервово спитала Настя.

-Ні, я не жартую. І ще, - як Каті не хотілося це говорити, але вона скаже їй, - ти повинна ходити на прийом до психотерапевта або психіатра.

-Ти що на повному серйозі зараз це говориш? Скажи, що не правда, - зі слізьми на очах запитала Настя у своєї сестри.

Катя не стримала свої сльози, бо їй було боляче дивитися на свою сестру і вона підбігла до лікарняного ліжка та почала плакати.

- Сестричко, не плач, будь ласка, - Настя почала заспокоювати свою сестру.

Дівчина сиділа біля ліжка та плакала. Вона так сильно переживала за свою старшу сестру, яка завжди була поруч і підтримувала її.

Катя пригадала, як Настя колись водила її до школи, коли батьки працювали. Як вони разом співали на кухні під старий магнітофон. Як Настя мріяла стати співачкою і виступати на великій сцені.

І тепер їй потрібно було сказати їй, що співати не можна.

Це здавалося несправедливим.

Тим часом Мел закінчував записувати свою нову пісню, але він весь цей час думав про свою кохану і її самопочуття. Студія була напівтемна, тільки лампи над пультом освітлювали апаратуру. У навушниках звучала остання версія треку.

Йому було так гірко на душі, що закінчення створення нової пісні видалося вічністю і аж після її написання хлопець видихнув з облегшенням.

- Нарешті, ми закінчили працювати над новим треком, - сказав Мел. - Можна проїхати додому і відпочити.

- Костю, зачекай, мені потрібно з тобою поговорити і серйозно, - звернулася до нього Таня.

- Так, Таню, я тебе слухаю, - відповів кволим та стомленим голосом Мел.

- Давай зачекаємо поки всі вийдуть, це повинно залишитись між нами, - тихим голосом сказала Таня, щоб про їх розмову ніхто не почув.

Вони трохи постояли, щоб всі вийшли. І Мел стомленим поглядом то проводжав когось із своєї команди, то дивився на Таню, яка щойно його заінтригувала.

- Всі бувайте, побачимося завтра у тренувальному таборі,- сказав Лука.

- Бувайте, побачимось завтра,- сказали Таня і Мел.

Студія поступово спорожніла. У повітрі ще висів запах кави і нагрітої техніки.

- Так про що ти хочеш поговорити Таню? - знову запитав у дівчини Костя.

- Я хотіла поговорити про ту дівчину, яка приходила на Х-фактор, якщо мене пам'ять не зраджує, її звати Настя, - дивним голосом сказала Таня.

-Так, тебе пам'ять не зраджує, - сказав Мел. - А що з нею шось не так?

-Та все нормально, після того як з нею познайомився, ти себе ведеш дивно. Мел, скажи чесно, вона тобі подобається? - з якоюсь іронією у голосі запитала Таня.

-Так, вона мені подобається. Але є одне але. Настя зараз у лікарні через мене і їй потрібно пройти лікування, - нервово відповів Мел, бо зараз він побаче реакцію Тані.

-Ти що жартуєш? Мел, що ти вже зробив з дівчиною? - майже злим голосом запитала Таня.

-Вона вирішила покінчити життя самогубством через те, що дізналася про мою сестру Євгенію. Вона подумала, що вона моя дівчина, - майже плачучим голосом сказав Мел.

- Я не знаю, що робити, себе відчуваю винним перед нею.

Хлопець весь в сльозах впав на коліна через безвихідну ситуацію. Він усвідомлював, що дівчина може не прийти в себе і помре. А він не готовий брати таку провину на себе і він це буде вважати гріхом.