Глава 12

Коли всі сіли за святковий стіл, щоб відсвяткувати такий особливий момент, повітря у кімнаті стало майже електризованим від тепла, радості й передчуття чогось надзвичайного. Було майже північ — час, коли мрії здійснюються, якщо в них щиро вірити.

Свічки мерехтіли, гірлянди ледь миготіли, на фоні звучала затишна інструментальна мелодія. Усі вже трохи розслабились — тост за тостом, усмішка за усмішкою.

І тоді Теон встав зі свого місця. Його погляд став серйозним, а голос — впевненим:

— У такий чудовий момент я хочу сказати кілька слів… — почав він, звертаючись до всіх присутніх. — За цей рік сталося багато — хорошого і поганого. Але найголовніше — ми знайшли один одного. Ми — не просто команда. Ми родина.

Теон повільно вийшов з-за столу, йдучи до іншого краю, де сиділа Кейтелін. У кімнаті запанувала тиша. Всі зрозуміли: щось важливе зараз станеться.

Він дістав з кишені невеличкий чорний футляр, став на одне коліно просто перед Кейт, і в його очах блищала щира любов.

— Дорога Кейтелін… — почав він, голос трохи тремтів, але він говорив від серця. — Хочу звернутися до тебе з однією дуже важливою пропозицією. Чи станеш ти моєю нареченою? Чи хочеш стати моєю дружиною?

Мить застигла. Усі затамували подих.

Кейт, здивована, щаслива, розчулена, встала зі свого стільця. Її очі блищали від сліз, а губи тремтіли від щастя. Вона зробила крок уперед, стала напроти Теона і прошепотіла, але так, щоб усі почули:

— Так… Я згодна стати твоєю дружиною.

Сміх, оплески, щастя — усе вибухнуло в одну мить, як салют опівночі. Теон встав з коліна, одягнув їй на палець витончену каблучку з камінчиком, що виблискував у світлі ялинкових гірлянд. Вони ніжно поцілувалися, а навколо гриміло: «Гірко!»

Ця ніч була найчарівнішою у житті Кейтелін. Вона не просто зустріла Новий рік — вона зустріла своє майбутнє.

Коли свято поступово добігало кінця, і всі гості почали розходитися по домівках, дівчина допомагала матері прибирати зі столу, хоча та кілька разів намагалась її відігнати на відпочинок. Усередині Кейт палахкотіло світло щастя — не показне, не гучне, а глибоке, справжнє.

Пройшов місяць. Здавалося, час ішов повільніше — наповнений підготовкою до нового етапу, але в душі дівчини визрівав новий спокій. Та ось настав день суду.

Кейтелін і Теона викликали як свідків у справі, яка розбурхала не лише їхню студію, а й усе місто. Зал суду був холодний, стриманий, мовчазний.

— Пане суддя, я хочу, щоб цю людину було справедливо покарано, — промовила дівчина, поглянувши прямо в очі Джейн, яка сиділа поруч зі своїм адвокатом.

— І чому ви так запекло її ненавидите? — злегка іронічно поцікавився суддя, оглядаючи дівчину.

— Тому що вона мало не позбавила мене життя. Вона зруйнувала мою студію, зрадила дружбу… все — через ревнощі, — твердо відповіла Кейт. — А її співучасник погрожував моєму нареченому.

На лаві підсудних сиділи Джейн та Олег. Обличчя Джейн було сірим, виснаженим. Вона не відповідала. Вперше за весь процес вона не могла знайти слів. Вона знала, що вирок уже близький — і справедливий.

Суддя встав, пішов до нарадчої кімнати, а зал наповнився тривожним шепотом. Теон взяв Кейтелін за руку. Вона мовчки дивилася на Джейн, не з ненавистю — а скоріше з сумом. Це була колись близька людина, яка зруйнувала все за кілька секунд заздрості.

Через двадцять хвилин суддя повернувся. Всі встали.

— Отже, — почав він. — Враховуючи всі обставини, докази і свідчення постраждалих, суд виносить вирок: громадянку Іванець Джейн Ігорівну засуджено до 10 років суворого режиму без права на достроковий вихід. Громадянина Кропивницького Олега Вадимовича — до 5 років того ж режиму. Суд завершено.

Поліцейські повели засуджених до автозаку. Джейн навіть не оглянулась. Вона мовчки зникла за дверима з грифом «службовий вихід». Усе закінчилось.

Кейт відчула, як їй стало легше дихати. І в ту ж мить — маленький поштовх усередині.

Її рука мимоволі опустилася на живіт. Усе було на своєму місці. Життя перемогло.

Вона вийшла з суду, поряд ішов Теон. Вони не говорили — просто йшли разом, долаючи вітер і сніг.

— Я тобі потім дещо скажу, — усміхнулася вона. — Але трохи згодом.

— Гаразд, — ніжно відповів Теон. — У нас є час. У нас усе життя попереду.