Глава 11

Вставши з кроваті, дівчина попрямувала в бік столу, де лежав її смартфон. Кроки були ще трохи обережними — тіло нагадувало про нещодавню слабкість, але в кожному русі вже відчувалася рішучість. Кейтелін взяла свій мобільний телефон і вже хотіла набирати номер її хлопця, навіть уявила, як він усміхнеться, почувши її голос. У голові промайнуло, як він, мабуть, зараз сидить десь біля ялинки, поправляє гірлянду або вкотре перевіряє подарунок, який так старанно для неї готував. Від самої цієї думки на душі ставало тепло. Після всього пережитого навіть такі прості речі — звичайний дзвінок, знайомий голос, передчуття зустрічі — здавалися справжнім дивом.
Але в ту ж мить екран засвітився — телефон задзвонив сам. Вхідний дзвінок від Теона. Вона всміхнулася тією щирою усмішкою, яка з’являється раніше, ніж людина встигає подумати, і натиснула на зелений кружечок.
— Привіт, мала, — бадьорим і навіть трохи грайливим голосом мовив хлопець. На фоні було чути шарудіння гірлянд і тихий звук телевізора. — Як ти себе почуваєш?
Його голос був таким знайомим і рідним, що Кейт мимоволі заплющила очі на секунду. У ньому було життя, турбота, звичайне людське тепло — те, за що вона тепер чіплялася особливо сильно.
— Привіт, все просто чудово, — відповіла Кейт ніжно, із легким полегшенням у голосі. Її голос уже звучав упевненіше, живіше. — А ти як?
— Та все класно. Ось готуюсь до Нового року. Ялинку вже нарядив, тепер думаю, що тобі подарувати. Ходжу навколо коробки й не можу вирішити — додати ще щось чи ні.
На фоні почувся легкий гуркіт — мабуть, він випадково зачепив коробки з прикрасами чи пакети з подарунками. Кейт навіть тихо засміялася, уявивши його розгублений вигляд серед святкового безладу.
— Зрозуміло, — зухвало відповіла дівчина, кокетливо усміхаючись, ніби він міг це бачити. — Ну добре, я піду теж готуватись. Бувай.
— Бувай, крихітко. Зустрінемось завтра, — додав Теон тепліше, вже без жартів, і їхній короткий дзвінок завершився.
Ще кілька секунд після завершення виклику вона дивилася на екран телефону, де повільно згасало його ім’я. Серце билося спокійно й рівно. Уперше за довгий час вона не боялася завтрашнього дня.
Телефон замовк, а Кейтелін із тією особливою усмішкою, що з’являється тільки тоді, коли душа спокійна, вирушила до святкових приготувань. Вона заходилася прикрашати кімнату гірляндами, ліхтариками та тонкими нитками мішури, що переливалася у світлі гірлянди. Вона обережно піднімалася на стілець, щоб підчепити останню нитку світла над вікном, і щоразу, спускаючись, відчувала приємну втому — живу, справжню. М’яка музика грала з телефону — знайомі акорди її улюбленої новорічної пісні створювали затишок, якого не вистачало в останні тижні. Кожна нота ніби підштовхувала серце битися в такт із радістю.
Світло гірлянд лягало кольоровими плямами на стіни кімнати. Золотисті відблиски ковзали по фотографіях у рамках, по нотних аркушах на столі, по старій гітарі, що стояла в кутку. Здавалося, сама кімната оживала після довгої темної зими. Кейт іноді завмирала посеред руху, просто дивлячись на це м’яке мерехтіння, і ловила себе на думці, що давно не відчувала такого спокою.
У дверях раптом з’явилася мама Валерія. Вона деякий час мовчки стояла, спостерігаючи, як її донька, ще така молода і водночас така сильна, наповнює кімнату святом. У її очах змішалися гордість і ледь помітна тривога.
— Доню, ти знов себе навантажуєш. Тобі ж не можна, — стурбовано, але м’яко промовила мати.
— Мамо, не турбуйся, — з теплою усмішкою озвалася Кейт, обернувшись. Світло гірлянди відбивалося в її очах. — Я просто наряджаю кімнату. Ще п’ять хвилин — і кінець. Обіцяю.
Жінка зітхнула, підійшла й поправила одне пасмо доньчиного волосся, як робила це ще з дитинства.
— Роби, як потрібно. Але знай: я поруч.
У цих простих словах було стільки любові, що Кейт відчула, як у грудях щось тепло стислося. Після всіх страхів і лікарняних ночей їй особливо важливо було знати: вона не одна.
Мама вийшла з кімнати, тихо зачиняючи двері. В душі вона вже знала — зовсім скоро її донька розправить крила і піде своїм шляхом. Її Кейт — вже не дитина, а творча, смілива молода жінка, яка пережила темряву й повернулася до світла.
На підлозі поруч із диваном солодко сопів їхній пес Барні, згорнувшись клубочком на улюбленому килимку. Його вуха іноді здригалися від музики чи дзвону гірлянди, але він навіть не піднімав голови — святковий настрій торкнувся навіть чотирилапих, наповнивши дім спокоєм.
Іноді Барні ліниво відкривав одне око, спостерігаючи за Кейт, ніби перевіряючи, чи вона справді вдома. Потім знову важко зітхав і вкладав морду на лапи. Його присутність здавалася дивно заспокійливою — ще одним доказом того, що життя поступово повертається до нормального ритму.
Настав вечір. Дім наповнився ароматами — мандарини, кориця, ваніль, тістечка, м’ясо в духовці. На столі з’явилися салати, свіжоспечений хліб, келихи з іскристим напоєм. Сяяли свічки, мерехтіли гірлянди, у вікнах відбивалися вогники сусідських ялинок. Почали приходити знайомі, рідні, колеги — з подарунками, сміхом і щирими обіймами. Команда Кейтелін — тепер уже справжня, сильна і об’єднана спільною мрією — теж зібралася. Вони принесли із собою не лише пакунки, а й атмосферу підтримки, віри в спільну справу.
Передпокій швидко наповнився зимовими куртками, шарфами й гучними голосами. Хтось сміявся вже з порога, хтось одразу поспішив на кухню допомагати, хтось вмикав музику голосніше. Атмосфера була такою живою, що Кейт на мить просто завмерла, вдихаючи це відчуття. Вона раптом зрозуміла, наскільки сильно скучила за простими моментами — коли поруч люди, яким ти справді потрібна.
Теон приїхав у темно-зеленому светрі з оленем і блискучими очима, тримаючи в руках коробку з подарунком, акуратно перев’язану сріблястою стрічкою. Коли він переступив поріг, їхні погляди зустрілися — і цього було достатньо, щоб зрозуміти: усе пережите лише зміцнило їх.
Він підійшов до неї майже одразу, обережно обійняв, ніби досі боявся зробити їй боляче. Але Кейт сама міцніше притулилася до нього, відчуваючи знайоме тепло його рук. На кілька секунд шум навколо ніби зник — залишилися тільки вони двоє і тихе усвідомлення того, що вони вистояли.
Всі сміялися, обіймалися, ділилися історіями й обіцянками на наступний рік. Хтось згадував кумедні моменти з репетицій, хтось будував плани на великі сцени. У кімнаті грав легкий джаз, наповнюючи повітря новорічною магією, змішуючись із дзвоном келихів і теплим гулом розмов.
Антон жартував про те, як Іван одного разу мало не впав зі сцени під час репетиції, Анет сміялася так голосно, що Барні нарешті прокинувся й почав бігати між гостями, випрошуючи смаколики. Навіть мама Валерія, яка зазвичай трималася стримано, зараз усміхалася частіше, дивлячись на доньку.
Незадовго до півночі Олександр встав із-за столу, постукавши ложкою по келиху, щоб привернути увагу:
— Колеги… Друзі! — почав урочисто, оглядаючи всіх із посмішкою. — Ми з командою обміркували назву. І вирішили: Nice2For. Це не просто назва. Це наш новий старт. Наш символ того, що другий шанс — реальний.
У кімнаті пролунали схвальні вигуки.
— А Кейт буде нашою зіркою, — додав Іван, підморгнувши їй. — Нашою душею. Наша музика — це вона.
— І без тебе ми б не витягнули все це, — тихіше сказав Теон, дивлячись на неї так серйозно, що Кейт мимоволі затамувала подих. — Ти навіть не уявляєш, наскільки ти сильна.
Дівчина зніяковіла, опустила погляд, але в глибині душі її переповнювала вдячність. Вона відчувала тепло не лише від гірлянд, а й від цих слів — щирих, заслужених.
— Дякую вам… усім. Ви — мій другий шанс, моя друга сім’я.
Останні секунди старого року наближались. У кімнаті притихли розмови, хтось увімкнув телевізійний відлік.
10... 9… 8…
За вікном уже почали вибухати перші феєрверки. Їхні кольорові спалахи освітили сніг, що повільно падав з неба, перетворюючи вулицю на казкову картину.
Теон взяв Кейт за руку. Її пальці були теплі, впевнені. Її очі блищали, вуста тремтіли від усмішки. У цьому погляді було життя — справжнє, виборене.
3… 2… 1…
— З Новим роком! УРАААААААААА! — вигукнули всі хором.
У повітрі закружляли конфеті, келихи дзвеніли, обійми, сміх, за вікном розквітли феєрверки, розфарбовуючи небо золотом і рубіном. Світло від вибухів відбивалося у вікнах, у блиску очей, у сріблястих стрічках на подарунках.
Хтось увімкнув голосніше музику, хтось почав танцювати просто посеред кімнати. Барні гавкав на феєрверки, викликаючи ще більше сміху. А Кейт стояла серед цього шуму й щастя та раптом зрозуміла: вона жива. Попри все — жива.
Новий рік вступив у свої права. Все погане залишилось позаду. Попереду — музика, сцена, дружба, мрії й кохання.
І вже зовсім тихо, лише для себе, Кейт прошепотіла:
— Мері, дякую…
На столику поряд з її блокнотом лежав маленький сріблястий талісман, що злегка поблискував у світлі гірлянди — символ захисту, пам’яті й віри в себе. Він здавався невеликим, але важливим, як нагадування про те, що навіть у найтемнішому лісі завжди є дорога назад до світла.
Кейт торкнулася його кінчиками пальців і на секунду відчула знайоме тепло. Ніби десь далеко, за межами шумного святкування, хтось невидимий усміхнувся у відповідь.
Казка тільки починається.